Поиск по сайту:

Публикации экспертов

БРАЗИЛИЯ И УКРАИНА – «ВЗАИМОВЫГОДНОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО»
За 18 лет сотрудничества Украине и Бразилии удалось достичь многого. Начиная с момента установления дипломатических отношений, 11 февраля 1992 года, страны заключили более 70 двусторонних нормативно-правовых документов, и еще целый перечень готов к подписанию. Из-за мирового кризиса в 2009 году объемы двусторонней торговли с Бразилией сократились более чем вдвое. Общий объем торговли упал с $1 млрд до $496 млн. Объем экспорта снизился в четыре раза – до $118 млн, а импорта – до $378 млн. Такие цифры были вызваны мировым финансовым кризисом. Однако по итогам первых 6 месяцев 2010 г. динамика двусторонней торговли стала выравниваться. Товарооборот за этот период составил $338,1 млн. Экспорт из Украины в Бразилию увеличился в 3,5 раза и составил $128,2 млн, импорт в Украину вырос на 37,6% и достиг $209,9 млн. Несмотря на большое расстояние между странами, сегодня есть все условия для плодотворного сотрудничества. Причем оно может касаться не только гражданской, но и военной сфер. После наблюдавшейся в последнее время стагнации, бразильский рынок вооружения стал демонстрировать серьезные перспективы. Эксперты прогнозируют, что в связи с нарастанием межгосударственных противоречий в регионе и конфликтами в соседних странах, способными дестабилизировать ситуацию в бассейне Амазонки, основное внимание бразильское правительство будет уделять закупке техники, необходимой для обеспечения безопасности. В этом направлении Украина может стать для Бразилии хорошим партнером. Сегодня Бразилия является наиболее мощным и самым влиятельным государством в регионе, активным игроком на международной арене.
Все публикации
Комментарии
15 августа 2016 14:25

Деніз ЧІФЧІ: «АНАЛІЗ ОСТАННЬОЇ СПРОБИ ВІЙСЬКОВОГО ЗАКОЛОТУ В ТУРЕЧЧИНІ»

15 липня в Туреччині відбулась спроба державного перевороту, яка, схоже, координувалась декількома «кліками» у збройних силах країни. Власне, з відкритих джерел нам відомо, що переворот організували декілька високих воєнних чинів, включаючи генералів, адміралів і лейтенант-полковників, спільно з покірно завербованими офіцерами.

Спроба військових захопити владу виявилась такою особливо несподіваною, зважаючи на поширене переконання, що влада успішно усунула своїх найзапекліших противників з лав армії і тримала на короткому повідку головні армійські структури.

Такий контроль було встановлено не лише над армією  (або щонайменше над головною командною ланкою), але й тими, хто сповідує світські ідеї Кемалізму – організаціями на кшталт групи «Догу Перінчек», також відомою як «Група Ергенекон».

Втім, спроба перевороту засвідчила хибність переконання влади у тому, що ситуація знаходиться під її контролем. Так, незважаючи на підтримку уряду з боку армійського командування та групи Ергенекон, значна кількість військовослужбовців взяла участь у невдалій спробі заколоту. Це також засвідчує наявність жорсткого розколу в армії.

Існує й інша причина, чому варто вказати на несподіваний характер перевороту. Раніше була поширеною теза,  що турецькі воєнні враховують досвід попередніх переворотів, які завдали удар по репутації армії серед цивільного населення. Цей фактор, у поєднанні зі статусом ключового члена НАТО,  віддаляв усвідомлення можливості повторення такого сценарію у наші дні. До того ж перманентна ескалація з Робочою партією Курдистану (РПК), участь Туреччини  у врегулюванні збройних конфліктів в Іраку та Сирії, переформатування сфер впливу на Близькому Сході через посередницькі війни, – все це також достатньо очевидні фактори, які змушували багатьох думати, що нині ніхто не посмів би  піти на ризик проведення військового перевороту. Враховуючи ці аспекти,   переворот в Туреччині залишався  вкрай малоймовірним сценарієм. Таким чином, спроба хунти захопити владу стала несподіванкою для багатьох, як в самій Туреччині, так і на міжнародному рівні.

Та як би там не було, методи, які застосовували путчисти, шокували багатьох. Слід нагадати, що заколотники вдалися до бомбардування будівель турецького парламенту і Командування спеціальних операцій в Анкарі, викрадення і затримання начальника генерального штабу Хулуси Акара, а також начальника штабу повітряних і військово-морських сил, відкрили вогонь по цивільному населенню і обстріляли готель в Мармарисі, де перебував президент Реджеп Тайіп Ердоган.

Такі жорстокі методи мають мало спільного з практиками попередніх військових переворотів. Це залишає перед нами відкрите питання щодо істинних мотивів хунти.

За спробою заколоту можуть стояти не лише ті, на кого вказує влада

 

Реакція влади – перекласти провину на Фетхуллаха Гюлена, була цілком передбачувана. Більш того, значна кількість турецьких громадян також переконана, що пов’язані з рухом проповідника офіцери координували зусиллями заколотників. Такі підозри  не виглядають безпідставними, якщо поглянути на запеклу боротьбу гюленістів і симпатиків правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР).

В той же час, якщо  покласти увесь тягар відповідальності на плечі гюленістів і залишити при цьому без належної  уваги  інші причетні до перевороту  угрупування, ми отримаємо надто спрощене уявлення про  складний комплекс причинно-наслідкових зв’язків і мотивів насилля. Таке узагальнення може приховати інші фактори, які сформували передумови для перевороту (конкуренція між різними групами тиску, корупція в армії) і відвернути увагу від локальних та регіональних чинників.  

Отож, враховуючи масштаби насилля, стрімкі контрзаходи влади, серед яких оголошення надзвичайного стану в державі на три місяці, арешти тисяч вищих офіцерів армії та поліції, звільнення суддів, освітян та державних службовців, і, що більш важливо, поразку заколотників, ми маємо справу з чимось більшим, ніж нічна спроба перевороту. Можливо, уряд почав усвідомлювати що існувало декілька центрів прийняття рішень, і спроба перевороту може повторитися. Та як би там не було,  вішаючи усіх собак на Гюлена і його послідовників, влада заплющує очі на всю картину того, що відбувається. Однак це не означає,  що варто применшувати роль руху Гюлена.

Поразка путчистів – шлях до диктатури чи демократії?

 

Запобігання спробі державного перевороту – це, безумовно, крок в правильному напрямку, до шляху демократії, оскільки більшість громадян обрали сторону уряду. Проте, залишаються чималі побоювання - чи здійснить тепер Туреччина необхідні заходи, щоб втриматись на цьому шляху?  Починаючи з 2010 року залишалось чимало очікувань, що правляча партія зробить значно більше для укорінення демократичних цінностей. Але ці сподівання не виправдались. Тому поразка партії Ердогана на виборах 1 червня 2015 року була відповіддю владі. Втім, наслідком цього став хаос і кровопролиття.

Діючи прагматично в умовах, політичної нестабільності, ПСР скористалась такими умовами для консолідації своєї влади після парламентських виборів 1 листопада минулого року. При цьому правляча партія послідовно ігнорувала чимало демократичних цінностей. Але коли проти цієї політсили була вчинена спроба державного перевороту,  вона звернулася за підтримкою саме до суспільства. Та цього замало, щоб змусити суспільство  повірити у те, що настав історичний момент для сталого демократичного розвитку.

Демократичні цінності не мають надійної опори в сучасних турецьких реаліях.  Свідченням цього є те, що деякі з «прихильників» владної партії брали участь у жорстоких нападах на невинних солдат, які виконували накази своїх офіцерів в рамках військової субординації. Такі насильницькі дії, зокрема, образи, відтинання голів невинним людям, а також скандування релігійних гасел на вулицях і заклики до встановлення законів шаріату посіяли нові зерна сумніву серед багатьох громадян і похитнули віру в те, що після спроби перевороту ПСР змінить свої позиції і поглибить демократичний процес.

Для того щоб партія Ердогана відновила своє реноме демократичної сили, їй потрібно більше робити всередині самої Туреччини, наприклад. почати випускати арештованих журналістів і політиків, покласти край війні в Курдистані і   порушенням прав людини.

Невдала спроба державного перевороту змусить Анкару переглянути свою  зовнішню політику  в регіоні

Ще до перевороту «Партія справедливості і розвитку» почала відновлювати стосунки з Ізраїлем, Єгиптом, Росією та навіть Сирією. Уряд назвав цей зовнішньополітичний курс збільшенням кількості  друзів та зменшенням числа ворогів. Керуючись цією парадигмою, Анкара вже зробила деякі кроки назустріч   Тель-Авіву і Москві. Найближчим часом цей процес ще більше активізується.

А от у минулорічному погіршенні відносин з Росією турецький уряд почав звинувачувати заарештованих військовослужбовців і рух Гюлена. Наприклад, Берат Албайрак, міністр енергетики і природних ресурсів, заявив про можливість проведення нового розслідування щодо збитого російського військового літака. За звинуваченням в участі у державному перевороті уже заарештували двох військових офіцерів, які начебто причетні до збиття російського літака. Для того щоб уникнути подальшої ізоляції на Близькому Сході, правляча партія Ердогана буде робити все можливе, щоб покращити відносини з Росією.

Чому турецькі  курди не підтримали жодну зі сторін конфлікту?

Турецький націоналізм заперечує існування нетурецьких етнічних груп. З 1923 року він є однією з фундаментальних засад турецького державотворення.  Світські і консервативні сили завжди спиралися на націоналізм у визначенні внутрішньої політики країни. Більш того, турецькі військові, рух Гюлена, майже всі інститути держави  стали частиною офіційної політики асиміляції щодо курдів. Сьогодні влада також стоїть на засадах турецького націоналізму і продовжує ігнорувати питання надання курдам етнонаціональних прав. Ердоган, Гюлен і турецькі військові єдині у своєму ставленні до курдського питання. Ці групи конкурують у боротьбі за владу, однак, дотримуються майже ідентичних переконань щодо курдів.

Більшість із заарештованих в рамках розслідування перевороту офіцерів  обіймали високі посади і служили в курдському регіоні. Багато з них керували військовими операціями в турецькому Курдистані  протягом останніх декількох місяців, в результаті чого багато курдських поселень було повністю знищено, сотні цивільних загинули, а понад 500 тисяч осіб покинути свої домівки. При цьому в ході проведення військових операцій проти курдського населення  жодних непорозумінь між військовими і Ердоганом не виникало.

Тому курди не могли обрати ані сторону військових, що підтримали переворот, ані правлячу партію. Курди добре знають, що обидві сили сповідують однакові націоналістичні погляди щодо курдського питання…

 

Деніз Чіфчі (Deniz Сifсi),

аналітик Центру досліджень Туреччини (Centre for Turkey studies, CEFTUS), Лондон