Комментарии
12 февраля 2016 0:55

Петро ТИМА: СИНДРОМ «ВОЛИНІ» АБО КОМУ ВИГІДНО Й НАДАЛІ СВАРИТИ ПОЛЯКІВ І УКРАЇНЦІВ

Хто найбільшою мірою виграє від «волинського нарративу», в якому немає місця для українців у ролях, інших ніж винуватців польських бід?

В Польщі знято останнім часом декілька важливих творів, які торкаються важких аспектів найновішої історії країни – і зроблено це з різних політичних перспектив. Чи вдалий сьогодні політичний момент для зняття фільму Войцєха Смажовського «Волинь»?

Поточна політична ситуація не є єдиною причиною, щоб визнати екранізацію цього фільму неправильним ходом. Окрім очевидних протипоказань, таких як справжня війна в Україні, ми можемо спостерігати зростаючу активність Росії в інформаційній війні. Вона помітна не лише в Україні, але й в усій Європі. До неї залучені і певні заангажовані проросійські осередки в Польщі. Ця активність приймає різні форми - починаючи з дій в Інтернеті, як політичного лобіювання і закінчуючи діями чисто провокаційними, прикладом чого є руйнування пам’ятників на польсько-українському прикордонні.

… політичне лобіювання, тобто?

Переконування, щоб Польща зберігала нейтралітет у питанні конфлікту в Україні – не була активною ані політично, ані економічно, ані у військовій площині. У крайній формі це в тому числі мусовані пропозиції побудувати на кордоні стіну.

Складається враження, що домінуючим посилом польської політики є все ж таки антиросійська позиція. А це, скоріше, не сприяє російській пропаганді.

На перший погляд, так справді і є. Проте, існує і маргінес основної течії. Наприклад, є такі люди, як Матеуш Піскорскі та його угрупування «Зміна» або структури крайніх правих – «Фаланга», Obóz Wielkiej Polski, а також політики, що були пов’язані раніше з Лігою Польських Родин (Liga Polskich Rodzin), які, виступаючи особисто або презентуючи свої книжки чи матеріали в пресі, намагаються збалансовувати такого роду підхід. Приміром, дивовижною є різка зміна поглядів Павла Кукіза.

Спочатку, у період протестів на київському Майдані він приходив під українське посольство у Варшаві і навіть скомпонував пісню, якою підтримував українську революцію, також співав для людей на майданній сцені в Києві. В одному з інтерв’ю навіть говорив, що його місією є їздити світом та переконувати людей культури і політики щодо підтримки України. І раптом, під час ескалації бойових дій на Донбасі, атак сепаратистів та активної, майже не прихованої військової агресії з боку Росії, Кукіз заявляє, що «жодної зброї Києву не давати, бо в Україні правлять бандерівці». Продовженням цієї метаморфози є його політичний, передвиборний союз з націоналістами, що в результаті вилилося в антиукраїнські дії на форумі парламенту депутатів фракції «Кукіз’15». Наприклад, варто ознайомитися з депутатськими запитами нардепів Вінницького чи Хруща.   

Проте, за виключенням людей Кукіза, усі явно антиукраїнські політичні середовища не потрапляють навіть в соцопитування, не кажучи вже про присутність в парламенті.

Під час правління Кваснєвського такі питання, як «Волинь» піднімалися активними осередками, але такими, що не перебували у мейнстримі, – я кажу про 1990-ті роки. Проте, вони нав’язували свій формат дискусії, який не сприймає українська сторона. Тим часом, вже у 2013 році відбулася дискусія на форумі парламенту, яка перейшла всі можливі форми діалогу довкола історії. З одного боку - емоції та популізм, з іншого - фактичні дії на користь Росії... 

Ми мали справу зі співпрацею представників польських політичних партій з російськими агентами впливу, в тому числі Вадимом Колесніченком (в той час - нардепа Верховної Ради України), який приїжджав до Польщі та переконував наших політиків, щоб польський парламент прийняв постанову про «волинську різню», запропоновану Партією регіонів та... комуністами.

В. Колесніченко – колишній член ПР, а зараз націоналістичної, російської партії «Родина» – це найкращий кращий приклад намагань втягнути Польщу в російську концепцію підпорядкування України з допомогою міцних ідеологічних порівнянь: з одного боку - фашисти, з іншого - прихильники демократії і водночас союзники Росії.

Лобіюючи російські інтереси в Україні, В.Колесніченко вміло грав «європейською» хартією регіональних мов та мов меншин, конвенцією Ради Європи про захист меншин, організовував виставки та «антифашистські» конференції – ця мова відрізнялася від мови явних ворогів української державності. І в т.ч. завдяки такому образу В.Колесніченко перетворився в серйозного партнера польських партій.

Ми весь час говоримо про Кукіз’15?

В жодному разі. Це представники коаліційної партії PSL (Польська народна партія – Polskie Stronnictwo Ludowe) робили промоушн постаті Колесніченка, запрошували його як гостя на роковини подій на Волині, вели з ним розмови, і навіть запрошували на дебати до парламенту. Цікаво, що також частина тодішньої опозиції з ПіС (нині правляча партія в польському Сеймі) була ним зачарована. В свою чергу, коли йдеться про ту ж PSL, ця партія у питаннях України, починаючи з кінця 1990-их років співпрацювала з досить сумнівними осередками, в т.ч. із такими істориками, як Віктор Поліщук з Канади. 

ОК, але це все не є постаті з перших шпальт газет.

В своєму офісі на вулиці Гжибовській у Варшаві PSL також організовувало конференції, на які запрошували, наприклад, Богдана Порембу – відомого режисера, який однозначно асоціюється з польським націоналізмом, та інших вкрай антиукраїнських персонажів. У багатьох регіонах країни саме політики були ініціаторами антиукраїнських постанов обласних рад або псевдонаукових конференцій на тему минулого. Спільним знаменником цих заходів були дії, які з одного боку концентрувалися на мартирологах, трагедії польського населення, а з іншого - були націлені на сучасну Україну, яка не є в зоні російського впливу. Багаторазово з’являлися думки політиків SLD (Союз лівих демократів, Sojusz Lewicy Demokratycznej) – наприклад, виступи Міллера щодо історичних питань, які входили в цю течію. Коротше кажучи, досить давно стало ясно, що це не є маргінес. Так, політики SLD, як і PSL застосовували також й економічні аргументи, що через санкції проти Росії втратять і польські виробники.      

Це правда, але SLD сьогодні поза парламентом, а PSL ледве подолала виборний бар'єр...

Так, проте пам’ятаймо, що вагомість такого курсу підкріплювала частина ЗМІ, без критики приймаючи погляди цих політиків, а також лідерів т.зв. кресових середовищ (так називають середовище нащадків поляків, що проживали на східних рубежах ІІ Речи Посполитої – ред.). Приголомшуючі описи жорстокості, мова ідеології та пропаганди, замовчування питання українських мирних жертв – це основні складові цих «антидебатів». Більше того, такі дії призводять до серйозних наслідків на польсько-українських прикордонних територіях. Кожного разу, коли отець вірменського походження Ісакович-Залескі (відомий своїми антиукраїнськими заявами польський священик – ред.) відвідував Перемишль, Ярослав, Грубешів або Холм, всюди зустрічали його органи місцевого самоврядування або підпорядковані їм культурні інституції. Зали переповнюються натовпом людей, його публікації доступні в майже кожній провінційній книгарні. Звичайно, можна применшувати значення Ісаковича-Залеського, проте, коли представники провідних політичних партій висловлюються з приводу історичних питань в схожій манері, це стає справжньою проблемою. З одного боку, маємо людей, які працюють заради діалогу, з іншого - маємо зовсім протилежну тенденцію.   

А перехід від питання вшанування пам’яті жертв Волині до діяльності, спрямованої в бік України, є настільки очевидним та однозначним? З російської точки зору слід будувати та підсилювати цей перехід, оскільки він з очевидних причин вигідний Росії. Але чи ці питання не можна обговорювати окремо? Не знайомий з поглядами Войцеха Смажовського на польсько-українську тематику, але не можу його запідозрити в сприянні політичним інтересам Путіна. Попередній його фільм Roza, скоріше, дає підстави зарахувати його до прихильників критичної історії.

Смажовскі не працює у вакуумі. Я згоден стосовно фільму Roza. Однак «Волинь» має чіткий сценарій, а першим науковим консультантом в режисера була пані Єва Сємашко. Ця авторка не лише говорить про трагедію польського населення Волині та Галичини, не лише досліджує кількість жертв, але також висловлюється з приводу питань, пов’язаних з сучасною політикою. Сємашко пропагує політку ізоляціонізму, наприклад, виступала проти Ющенка у період помаранчевої революції. У 2003 році у виданні Rzeczpospolita (провідна щоденна газета Польщі – ред.) було надруковано її відомий текст на цю тему «Правда передусім» (Prawda przede wszystkim). В інших публікаціях та інтерв’ю вона послідовно відстоювала тезис про націоналістичну загрозу серед українських еліт сучасності. На її думку, Ющенко був націоналістом не тому, що реалізовував конкретну політику пам’яті, а тому, що не вписувався в «кресову» схему розмови про минуле: або на коліна і вибачайтеся, та й так – як говорив Куронь (Яцек Куронь – польський опозиціонер, палкий прихильник польсько-українського зближення – ред.) – буде погано, бо не так лежите, не так б’єтеся в груди або ви націоналісти. Те саме бачимо сьогодні у відношенні до Порошенка, який не є з Західної України та якому важко, мабуть, приписувати погляди крайнього націоналіста.  

Може так склалося через активну участь крайніх націоналістів в революції Майдану, їхній ідеологічний вплив на мейнстрім української політики, що є все ж таки більшим, ніж будь-коли? Навіть, якщо П.Порошенко не є націоналістом, що було б, до речі, абсурдним, якщо взяти до уваги його background, - він як президент дає певний аванс націоналістам, що і впливає на всі публічні дебати. 

В останні місяці ситуація виглядає таким чином, що ВО «Свобода» після Майдану втратила значення, бо скомпрометувала себе проектом змін щодо російської мови та вплутуванням частини її політиків у сумнівні схеми. Запропонованого нею міністра оборони не було вписано золотими буквами в історію України, так як і генпрокурора – їх вже давно немає в уряді. В нинішній команді немає людей, пов’язаних зі «Свободою», яка не є значимою силою в парламенті, навіть на місцевому рівні, наприклад, у Львові.   

Звичайно можна сказати, що «з’явився Правий Сектор», але насправді це дітище Майдану. Створили його парамілітарні, не пов’язані між собою групи, ідеологічно зорієнтовані на різні відтінки спадщини ОУН, але з самого початку це не був політичний проект. Після Майдану було створено партію, але окрім фронту та ряду кризових моментів, ПС не відіграє суттєвої ролі в реальному політичному житті України.

На Донбасі все ж таки боролися добровольчі батальйони, які були осередком для багатьох націоналістів. Чи це не дає їм мандату для реального впливу на політичній сцені України?

Ця проблема стосується не лише батальйонів т.зв. Добровольчого Українського Корпусу Правого сектора, але також й батальйону ОУН чи батальйонів, пов’язаних з ВО «Свобода». У певний момент під час війни на сході України саме добровольці та волонтери замінили державу. Частина командирів відчула свою силу та намагається знайти своє місце поза чисто мілітарною сферою.

І мають шанс на те, щоб знайти своє місце у великій політиці?

Можуть проявити себе, як деструктивний елемент. Час від часу в Україні виникає ситуація, коли в пунктах пересікання корумпованої влади та тіньової економіки з’являються люди з добровольчих батальйонів. Слабкість держави та її відсутність в окремих сферах життя дають привід для того, щоб нішу заповнювали мотивовані люди, в яких є зброя та які вміють боротися. Залишається запитання: наскільки Українська Держава, яка зараз модернізує армію та інші служби зуміє опанувати ситуацію. Певний крок було зроблено – частина батальйонів підпорядковується армії, вони перестали бути окремими одиницями, які самі вибирають собі командирів, невідомо звідки мають зброю та згідно з якими принципів функціонують.    

Так було, наприклад, з «Айдаром». Раптом з’явилися два «Айдари» двох командирів, а кожен говорив щось інше. Одні боролися, інші робили з цього бізнес; виявилось, що декілька айдарівців пов’язані з олігархом з оточення Януковича... Проте, в певний момент з’явилася держава, яка робить спроби це впорядкувати, а ідеологічні критерії відходять на другий план. Звичайно, як «Свобода», так і Правий сектор, коли потрібно, вживають національну риторику, особливо, коли мова йде про Донбас та поточну політику. Але в цьому більше піару і створення відповідного іміджу.

Яким може бути значення етнонаціоналістичного дискурсу та цілої традиції ОУН для формування свідомості сучасних українців та розуміння ними національних інтересів?

Цього не можна правильно зрозуміти, якщо взяти на озброєння польську історичну оптику, тобто сприймаючи ОУН виключно як елемент польсько-українського конфлікту. Тим часом, з точки зору українців, найважливішим є антирадянська складова, тобто боротьба націоналістів з Червоною Армією та НКВС. Цей антисовєтський елемент українського націоналізму існує в свідомості польських істориків, але для більшості громадян існує виключно антипольська складова. 

І на жаль, мушу сказати, що це не є польське know-how – насправді, це скопійована російська модель.

В російських документальних фільмах, які стосуються вересня 1939 року, як і в польській публіцистиці можна прочитати, що ОУН разом з німцями брала участь в агресії проти Польщі. Це цілковита підміна понять та порушення всіх пропорцій – наприклад, коли мова йде про масштаби українських виступів проти ІІ РП та масштаби участі українців – громадян Польщі – в її захисті під час оборони у вересні 1939 року.

Хорошим прикладом є історія полковника Петра Дяченка, петлюрівця, а в період ІІ РП офіцера Польського Війська, який у вересні 1939 року захищав Польщу, а потім перейшов на бік Німеччини. Під час окупації був командиром Українського Легіону Самооборони, який базувався у Варшаві під час варшавського повстання. Його історію часто експонують та навколо неї будують весь нарратив про український колабораціонізм з нацистами, але нічого не згадується про українських офіцерів, які у 1918–1921 роках боролись за незалежну Україну, а потім в польських мундирах гинули під час вересневої кампанії 1939-го, в Катині чи як повстанці в ході варшавського повстання у столиці.

Відома точна кількість? Якими були справжні пропорції?

Під час вересневої кампанії у Польському Війську служило 100–120 тис. солдатів українського походження, з них загинуло 8 тис., а кільканадцять тисяч були поранені. Багато з них потрапило в полон та були відправлені до Сибіру. В свою чергу, у підпорядкованому німцям батальйоні «Нахтігаль» було 300 українців, в батальйоні «Роланд» - більше 200. Звичайно, була ще поліція в німецькій службі та 14 дивізія СС «Галичина», але треба на це дивитися в контексті чисельності колабораціоністських російських підрозділів або інших національностей, яких було значно більше. Водночас, мало відомою та дуже промовистою є варшавська біографія полковника Семена Федоронька та його сім’ї. Федоронько родом з околиць Сянока, був офіцером армії Петлюри. Після ризької угоди опинився на території ІІ РП, був капеланом православних солдатів Польського Війська, а потім загинув у Катині, як польський офіцер. Його син Олександр, загинув як пілот Королівських Повітряних Сил, а двоє інших – Орест та В’ячеслав – як варшавські повстанці. Біля православного собору на варшавській Празі (район Варшави – ред.) знаходиться пам’ятник, а на вольському православному кладовищі символічна могила всієї сім’ї.         

Український контекст варшавського повстання в польській свідомості все ж таки однозначний – йдеться про колабораціонізм з німцями та вбивства мирних мешканців.

Саме тому я і згадую історію родини Федоронько. Участь українців у придушенні повстання та їх масові злочини - це приклад перемоги пропаганди над історією. Декількох польських істориків неодноразово вказували на те, що більшість сил, які жорстко придушували повстання, становили не українці, а підрозділи, які складалися з росіян, калмиків та інших національностей СРСР. Українці з дивізії «Галичина» становили маргінес, і немає доказів, що вони брали участь у злочинах проти мирних жителів. Як «кількісно», так і «якісно» більшу роль відігравали солдати наполовину поляка Камінського з РОА (русская освободительная армия) або росіяни з армії генерала Власова. Однак в т.ч. саме завдяки роману Романа Братного, а також масовому повторюванню спогадів, в яких усіх солдатів Гітлера зі Сходу називали «українцями», маємо сформовану таку, а не іншу картину ситуації.

Проте, проблема є ширшою, оскільки ідеться не лише про відмову від пропагандистських кліше, але також про знання та свідомість на тему участі українців на боці антигітлерівської коаліції. В самій Україні під час домінування радянського нарративу пробують показувати іншу картину ІІ Світової Війни, особливо тих солдатів-українців, які боролися, наприклад, в канадській або американській арміях. До цих пір зовсім не багато говорилося про українців з армії Андерса, які поховані під Монте Кассіно. Ці речі відомі історикам, але вони не існують для українського (як і польського) суспільства. Причиною цього є багаторічний нарратив Великої Вітчизняної Війни як єдиного – з розмежуванням на українських «фашистів» та звичайно численніших та «хороших» українців в лавах Червоної Армії.  

Скільки служило по обидва боки? І як це стосується сьогоднішнього прив’язання українців до націоналістичної традиції?

В Червоній армії під час війни служило 6–7 мільйонів українців. Саме у збройних формуваннях ОУН та підрозділах УПА служило в різні періоди від 15 до 35 тисяч. Вбитих, репресованих, виселених або відправлених до таборів за реальну або надуману націоналістичну діяльність було звісно набагато більше: згідно з документом з архіву Берії 1954 року в сутичках з Червоною армією «українські націоналісти» втратили 153 тис. убитих, 134 тис. арештованих та ще близько 200 тисяч депортованих до таборів українців. Втрати ЧА, НКВС та прихильників радянської влади оцінювалось у 30 тис. Звичайно, весь радянський період терміни «Бандера» чи «буржуазний націоналіст» були клеймом.

А після отримання Україною незалежності?

З кінця 1980-их років в Польщі неодноразово стверджувалось, що на заході України перемагають націоналісти, Конгрес Українських націоналістів чи УНА-УНСО. Але це маргінальні угрупування, як мають у ВР України по кілька депутатів. За те, переважно не помічався цілий ряд радянських елементів, тобто комуністичної партії, речників імперських інтересів Росії або звичайних опортуністів, які окрадали Україну у всі можливі способи. Якщо подивитися на націоналістичний рух крізь призму Польщі, то націоналісти справді мають свої структури, видають книжки, газети, визнають схожу ідеологію, але чи можуть взяти владу в свої руки? Це неможливо, принаймні з декількох причин: як наприклад, орієнтації молодого покоління на Європу, регіонального різноманіття України, громадянського суспільства, нарешті відсутності єдності в лавах середовищ, які ототожнюють себе з традиціями ОУН. Водночас, останні дослідження громадської думки показують, що саме в Західній Україні присутня найбільша симпатія до поляків. (Так, за даними соцопитувань проведених Rating Group Ukraine на замовлення Міжнародного Республіканського Інституту (США) у березні 2014 року, позитивно до поляків ставляться 79% мешканців Західної України, загалом в Україні – 50%).

Також присутні побоювання щодо антисемітських настроїв в Україні – це, мабуть, найпопулярніший аргумент не лише російської пропаганди.

В нещодавніх списках осіб, які вважаються найбільшими авторитетами в Україні на перших позиціях опинилися Йосип Зісельс та Семен Глузман. Зісельс - це лідер єврейської громади, дисидент. Глузман – психіатр, публіцист, вільний коментатор та дисидент, особа активна в різних суспільних проектах, цілком незалежна політично. Ці особи функціонують в Києві, вони відомі, виступають в ЗМІ, з ними рахуються політики різних партій. Деякі євреї стали на бік України не лише декларативно, а й також організовуючи підтримку в Ізраїлі, збираючи гроші на лікування поранених або поїхавши воювати в добровольчих батальйонах. Якщо хтось хоче знайти антисемітизм в Україні, звичайно, він його знайде. У вересні 2014 року було осквернено малюнками свастик пам’ятник жертвам Бабиного Яру в Києві. Водночас, за ініціативою одного з равінів у короткий час під Києвом було побудовано Анатівку (центр для вимушених переселенців зі сходу України).

В яких категоріях «Волинь» та події 1940-их років існують в українській публічній дискусії? В Польщі переважає думка, що в Західній Україні події на Волині не вважаються злочином, а решта українців просто нічого про це не знає.

Однозначно ситуація не така, що теми Волині взагалі не існує. Коли Ярослав Грицак надрукував свою книжку «Страсті за націоналізмом», київська «Критика» організувала довгу дискусію на тему націоналізму та колабораціонізму, в якій взяли участь провідні панелісти з України та української діаспори. Серед молодшого покоління цю тему піднімають Олександр Зайцев або Андрій Портнов, які не аналізують ОУН та український підпільний рух в ідеологічних категоріях і далекі від апологізму. Звичайно, є також й ідеологічні роботи... У 2013 році тема «Волині» пройшла через основні українські ЗМІ, а в найпопулярнішому talk-show України У Савіка Шустера обговорювали цю тему провідні українські історики, політики, в т.ч. з Польщі. Декілька телеканалів транслювали документальні фільми, в яких героями були, наприклад, уродженець «кресів» полковник Хермашевський чи історик Гжегож Мотика.  

Володимир В'ятрович, новий голова українського Інституту Національної Пам'яті, декілька років тому висловлював надію, що «Бандера стане тим, ким був насправді – героєм» і сьогодні фактично формує позитивну пам'ять про цю постать.

Можна зосередитись на В’ятровичу і говорити, що це єдине бачення в Україні, але це просто неправда. Протягом останніх років акценти в історіографії та історичній політиці змінюються в декількох питаннях. Наприклад, під час всього правління Кучми, тобто до 2004 року, дуже мало говорилося про період Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою, але ще до Майдану – завдяки історикам та пасіонаріям, а також роману Василя Шкляра «Чорний ворон» – почались розмови про Холодний Яр, це неподалік Черкас, де українські підрозділи боролись до 1920-их років з більшовиками. Планується зйомка фільму на цю тему, а роковини 95 річниці створення Холодноярської Республіки перетворились в елемент національного нарративу, в якому ОУН взагалі немає, зате існує центрально-українська традиція, козацька, петлюрівська та загалом продержавна. Коротше кажучи, це все весь час переварюється.

Проте з польської боку видно в першу чергу, що десь поставлено пам’ятник Бандері...

В Західній Україні, де найбільший відсоток туристів становлять поляки, окрім давніх вулиць Міцкевича чи Словацького з’являються магазини з польськими вивісками, люди починають вживати назву Станіслав, замість Івано-Франківськ, а знання польської мови є декларацією європейських устремлінь. Все це свідчить, що польська спадщина на цій території не є знищеною: або освоюється заново або для тамтешніх людей завжди була чимось важливим. Нав’язування викривлень, що в Західній Україні в кожному місті стоять пам’ятники Бандері, а в лісах кургани УПА та, що це бастіон націоналізму є цілковитим непорозумінням. 

Однак слід пам’ятати, що окрім воєнних історій та довоєнних питань історичної пам’яті, маємо набагато свіжіші питання до вирішення. Візьмемо, наприклад, т.зв. ленінопад, тобто масове повалення пам’ятників радянських часів або зміни назв вулиць та міст – це спроба закінчення чогось, що не було зроблено після 1991 року. Для мене не меншою проблемою від глорифікації націоналізму (якщо дивитися на Україну в контексті пам’яті, пам’ятників, нарративу) є, наприклад, пам’ятник чекістам у центрі Миколаєва, існуючий ще зовсім недавно провулок Чекістів у Києві чи ціла низка міст та містечок, в яких стоять пам’ятники та таблиці не лише асоційованим з тоталітарною системою, але напряму причетним до організації Великого Голодомору в Україні у 1932–33 роках, відповідальним за мільйонні жертви та спустошення, з якими Україна не може впоратись по сьогоднішній день! А відсутність критичного ставлення, бажання очиститись, багато нерозкритих травм ніколи не ведуть до чогось хорошого. Добрим прикладом є Іспанія, де відсутність вирішення похованих або непохованих по обидва боки громадянської війни 1936 року, і на сьогодні викликає політичні емоції. Впорядкування історичної пам’яті - це довгий процес, а перцепція на історію України ХХ століття виключно з польської перспективи не дає шансу зрозуміти не лише давню, але й сучасну Україну. 

В Польщі дискусія про Єдвабне (польське містечко, в якому під час ІІ світової війни за участі місцевих поляків було вбито євреїв, символ польського покаяння за антисемітизм – ред.) відбулась після 11–12 років від переломного моменту, але в нашому випадку, це був період відчуття безпеки та відносно надійного майбутнього. Чи подібна дискусія про «Волинь» на сьогоднішні можлива в Україні?

Дискусія про «Волинь» вже йде. Напрацювання істориків Ігоря Ільюшина або Володимира Киричука, тексти Ярослава Грицака, Олександра Зайцева, Івана Ольховського, телепередачі та документальні фільми з’явилися не лише після Майдану, але ще до Помаранчевої революції, наприклад, у 2003 році та й раніше. Звичайно, публічна дискусія не проходила настільки масштабно, як в Польщі про Єдвабне. Поки що це дискусія на рівні інтелектуалів та найважливіших ЗМІ. Телевізійна дискусія про «Волинь» у 2013 році, про яку я вже згадував, відбувалася за участі представників всіх можливих політичних течій: від «Свободи» до Партії регіонів. Наскільки українське суспільство сприйняло цю дискусію, наскільки вона відіграла свою роль - не відомо...

Однак точно не можна говорити, що дискусії немає. Принаймні з 2003 року за цим йдуть дослідні та видавничі проекти, які більш-менш намагаються торкатися цієї теми. На жаль, масштаби та тираж публікацій віддзеркалювали не найкращий стан українських гуманітарних наук. Проте, погляньмо на польсько-українські питання дещо в іншому ключі, тобто в контексті історичних дебатів в Західній Європі. Коли в Західній Німеччині почалася справжня дискусія про нацизм? Хіба не в 1968 році? А коли французи відкрилися у питанні своєї участі в Голокості – не лише чиновників уряду Віші, але також пересічних французів? У 1970-х роках…   

Це значить, що для України зарано? Як довго цей процес опрацювання минулого може тривати?

Як видно з західних прикладів, такого роду процеси вимагають років та залежать від багатьох факторів – стану еліт, економічної ситуації, стосунків із сусідами. Наприклад, польський тиск щодо питання жертв Волині та Галичини примусив українців не лише до відповідей на постулати, які напливають з Варшави, але також до більшої активності в дослідженні власного минулого періоду ІІ світової війни та післявоєнного періоду. Проте, це викликає також інший наслідок – відродження пам’яті українських травм у стосунках з Польщею. Список в цьому випадку також не є коротким: зрада союзників в Ризі у 1921 році, пацифікація Галичини у 1930 році, знищення церков на Холмщині у 1938 році, вбивства українських мирних жителів у період ІІ світової війни та після її закінчення, переселення близько 500 тис. українців з території Польщі до СРСР і нарешті акція «Вісла». Це драми, які торкнулися багатьох українських сімей, за цим слідували також нищення інституцій культури, храмів, грабіж майна, брутальна пропаганда...

В Україні лише після 1991 року почали про це говорити, лише з 1990-х років почали ставити пам’ятники депортованим з Польщі, друкувати книжки на ці теми. Автоматично ця пам’ять почала доходити до загалу суспільства – не лише в Польщі маємо серед еліт нащадків «кресов’ян», але також серед українських еліт є діти тих, які постраждали з польських рук.    

Використання в Польщі опису для цивільних втрат з українського боку слів-ключів таких, як «акції у відповідь» не закривають та не знімають з української дискусії питання українських жертв та травматичних епізодів української пам’яті.   

Цей аспект також треба брати до уваги, коли хочеш проводити діалог. Коли йдеться про темп присвоєння та опрацювання різних елементів колективної пам’яті, окрім польської та української моделі маємо у Європі ще інші, мабуть, цікавіші приклади. У 1990-х роках в Румунії масово ставили пам’ятники Антонеску та глорифікували його постать. Лише тоді, коли Румунія приєдналася до ЄС, в цьому питанні погляди помінялися, а частину пам’ятників демонтовано.

В Україні настав уже цей момент?

Беручи до уваги триваючу війну на сході країни, мілітарну загрозу з боку Росії та внутрішньоукраїнські передумови, здається, що на даний момент це неможливо. Більшість поляків, навіть тих, які позитивно налаштовані до України, не хоче зрозуміти цих передумов. Весь час формулюється очікування, що цей момент настане тут і зараз, та і ще на чітко визначених, польських умовах. В цю схему, на жаль, вписується згаданий фільм Смажовського. Він обґрунтовує цей фільм в т.ч. тим, що це була замовчувана тема, що еліти через політичну коректність або геополітичні розрахунки відкладали її у довгу шухляду, що не випускалося на цю тему книжок, що нарешті треба про це голосно сказати. Але, якщо поглянемо в будь-яку книгарню, знайдемо там цілу низку публікацій.

Але це, мабуть, питання останніх кількох років.

Ні! Поруч з новими книжками знайдемо передрук Czerwonych nocy Генрика Цибульського, спогадів командира підрозділів «самооборони» з Волині, які у період ПНР (Польської народної республіки – офіційна назва Польщі у 1952–1989 роках – ред.) були передруковані декілька разів та й ще великим тиражем. Або монографію Шоти і Щесняка Droga donikad. Polska wojna z UPA , яку вперше опубліковано у 1970-х роках. Це не так, як стверджує більшість учасників польсько-українських дискусій, що в ПНР про «Волинь» взагалі не писалося, а лише в обмін можна було говорити про боротьбу з УПА після 1945 року в Бєщадах або Люблінському воєводстві, про що. приміром, розповідають  Luny w Bieszczadach Яна Герхарда. Наукові дослідження не проводились, але в пресі та спогадах тема була присутня. Попри це, Смажовскі в багатьох інтерв’ю підтримує цей стереотип, що це забуте, витіснене і що не можна було про це говорити. І, на жаль, фільм може всю цю ситуацію лише розбурхати, викликаючи негативні емоції через викривлення.

А на чому полягає це викривлення? В будь-якому разі – коли фільму ще немає – про що в цьому контексті говорить сценарій?

Коли Смажовскі описує українського поліцейського, кількість його поганих прикмет зашкалює настільки, що важко його не зненавидіти. Сам режисер говорить, що намагається це зважувати, що покаже дві сторони медалі і що «нікому це не сподобається» - ані польським, ані українським націоналістам. І справді в сценарії з’являється польський поліцейський в німецькій службі, який пацифікує українське село. Проте, головний нарратив - це все ж таки українські ґвалти, паління домів та відрубування голів сокирою. Чітко, однозначно, гострими кольорами намальований ворог в стилі фільму Ogniomistrz Kalen. І зараз люди, які не носять на собі тягар цієї травми, не отримали вдома цієї картини польсько-українського конфлікту, раптом отримують такий ідеологічний подарунок, воєнну історію поляків та українців в пігулці. Будь ласка, ось втілення зла, примітивні селяни, колаборанти, бандерівці, УПА, садисти, гірші за гітлерівців, які вбили 100, 150, 200 тисяч поляків або навіть півмільйона, бо і такі цифри подають найбільш запальні «кресові» публіцисти.

Такий фільм буде сприяти розповсюдженню, закріпленню такої картинки українця, яка вже існує, яка від століть будувалась на прикордонні. Мстивий гайдамака, зрадник РП, підступний «поп» - такі картини це спеціальність не лише кінематографії та літератури ПНР, бо знайдемо її також в польській літературі часів поділу Польщі та ІІ РП. Для того, щоб витримати дещо дистанцію до теми «бандерівців» рекомендую книжку Дороти Сапи Miedzy polsk? wysp? a ukrainskim morzem. А сам фільм Смажовського, на мою думку, не внесе нічого творчого до дискусії чи пам’яті про польські жертви з Волині, тому що, скоріше, в ньому не буде місця на рефлексію, задум про те, що все це відбувалося під час тотальної війни, що існував цілий ланцюжок причин.

А якого контексту на Вашу думку не вистачає?

Не забуваючи ні про диспропорцію кількості жертв, ні про вину конкретних українських командирів та політиків, мусимо пам'ятати хоча б про те, що існує проблема українських жертв. Коли говоримо про колабораціонізм, не може бути так, що говоримо виключно про українських колаборантів, особливо на Волині. В середовищі спеціалістів про це йде мова, але в публічній дискусії немає навіть спроби зрозуміти, що одним з елементів, який впливав на динаміку волинського конфлікту була участь значної частини поляків в німецькій адміністрації економічної та кримінальної поліції чи поліційних батальйонів, т.зв. Schutzmannschaften.

Разом з довоєнними історіями – голодом землі та загальною економічною ситуацією, польською колонізацією, відношенням адміністрації до місцевого населення, пропагандою, яка напливала з СРСР, активністю комуністів та ОУН – все це загострювало ситуацію. Треба пам’ятати про специфіку цього конкретного місця. До війни Волинь була найбільш цивілізаційно відсталим та бідним регіоном ІІ РП, де винятково сильними були впливи прорадянських комуністів з Комуністичної партії Західної України. Тамтешній експеримент воєводи Юзевського – спроба завоювання прихильності українського населення ліберальною національною політикою та витіснення «прометейського» впливу на Радянську Україну – був втілюваний лише до певного моменту. У 1930-х роках правління в Польщі перейшло до ендецького крила (прихильників націоналістично зорієнтованої партії Narodowa Demokracja) та перемогла концепція «вирішення українського питання» через «закріплення польського елементу на Сході», тобто пацифікації сіл з допомогою армії, перехрещення православних на римських католиків, тощо. Тоді на цій території сильнішими стали впливи ОУН.

Але про це в Польщі також відомо.

Про це все ми собі можемо поговорити з польськими істориками Гжегожем Мотикою, Влодзімєжем Менджецкім або Томашом Стрийкем, з журналістами як Павел Смоленські чи Магдалена Гжебалковска. А решта легко потрапляє в течію одностороннього бачення: зосереджуючись на «геноциді» та його масштабах. І саме його масштаби та жорстокість мають бути виправданням для того, що вже не маємо про що говорити, а в українців лише один вихід – викреслення Бандери та УПА з підручників історії. А з іншого боку весь час не вистачає цього, про що колись писав Данієль Бовуа, тобто поглиблених дебатів про різні виміри польської присутності на цих територіях. Звичайно маємо напрацювання Єжи Томашовського, які стосувалися міжвоєнного двадцятиріччя, роботи Анджея Хойновського, книжки Ришарда Тожецького про «українське питання», маємо «Реконструкцію націй» Снайдера та «Український трикутник» згаданого Бовуа. Здається, що все вже сказано, досліджено... 

Цього мало?

Схоже, що так, бо маємо справу паралельно з протилежною тенденцією. Пані Єва Сємашко раптом говорить, і це друкується у видавництві Інституту Національної Пам’яті (ІНП), що переслідування українців - це вигадка, витвір «політичної коректності», що насправді в ІІ РП не було з цим жодних проблем. Її повторюють інші історики, такі як Чеслав Партач, Луцина Кулінська та багато інших. В чергових телерепортажах презентовані люди, які говорять, що ніякого конфлікту не було – ми говорили польською, вони українською, всі зустрічалися на свята і т.д.

Так, звичайно бувало, але була й інша реальність. Така, про яку писав, наприклад, Данило Шумук, уродженець Волині, той самий, який в польських та радянських тюрмах та таборах просидів 42 роки... Походив з польсько-української сім’ї. Він згадує відсутність альтернативи – хочеш працювати на державній посаді, переходиш на римський католицизм і тоді маєш роботу, можеш купити землю і т.д. Все це підґрунтя, в т.ч. суспільний конфлікт: факт, що землі з аграрної реформи не розподіляли для українців, обмеження для державної служби...

Петлюрівці служили в польській армії…

Так, але вже українські мобілізовані не могли бути офіцерами, а деякі роди військ та спеціальностей були для них недоступними... Саме всі ці нюанси будують глибше розуміння польсько-українських стосунків. Також і те, що згарище на Волині розпалили та крапку на «і» в цьому конфлікті поставили совєти (про це писав Мірек Чех). Також вони врешті-решт вигнали поляків з Волині та Галичини. До 1980-их років в Україні відбувалися широко висвітлені в ЗМІ процеси українських націоналістів, також у контексті злочинів проти мирного польського населення. Про це все майже не говориться. Також про те, що по польський бік кордону також були випадки регулярних воєнних злочинів, що публічно визнали один раз Гжегож Мотика та один раз Лукаш Камінські, голова ІНП. Водночас, весь апарат ІНП намагається певною мірою легітимізувати ці злочини формулою, як сказала пані Сємашко, «превентивних акцій у відповідь».

Розслідування злочинів проти українців - це винятки.

А коли про це все намагаюся говорити, одразу чую, що я «релативізую», що з українського боку це була концепція геноциду, а з польського - «жертви акцій у відповідь». Але чи можна вимірювати масштаби людського терпіння та втрат в такий спосіб? Якщо з українського боку мирних жертв було 20 тис., вони взагалі не рахуються лише тому, що це менше ніж 60 чи навіть 100 тис. поляків?

Скільки інституцій в Польщі повністю розібралося з проблемою відповідальності з польського боку, в т.ч. інституцій, які репрезентують державу? Звичайно, «Карта» опублікувала Egzekutora Дембського в Піскоровіцах, де націоналістичне підпілля вбило місцевих українців, в школі висить пам’ятна дошка, а на місцевому цвинтарі побудовано капличку. І це елемент європейських масштабів: люди звідтам не бояться конфронтації. Всі, які загинули, були місцевими: хтось з української, хтось з польської сім’ї. Але вже декілька кілометрів далі домінує «кресовий» нарратив – лозунги «Волинь», «геноцид» спадають в усіх можливих формах. За те немає місця для пам’яті також реальних, але українських жертв з територій над Сяном: жертв Польського Народного Війська чи польського підпілля. Те саме в Бєщадах та на Люблінщині.

Декілька місяців тому мала місце хвиля осквернень українських пам’ятників на польсько-українському прикордонні, в Монастирі, в Грушовичах чи Радружі. Зняті на камеру фільми хуліганів дуже швидко розповсюджував потім телеканал донбаських сепаратистів, як приклад правильного спротиву європейців проти бандерівського фашизму. На вашу думку це були провокації російських спецслужб чи «спонтанні» дії? З іншого боку коментатори «кресових» осередків підкреслювали, що ці пам’ятники були нелегальними. Це справді так?

Кожен з цих пам’ятників має власну специфіку. У випадку Грушовичів влада казала, що пам’ятник мав лише «символьне» значення, але в його ініціаторів були документи, тобто підтверджені нотаріусом зізнання свідка, що саме  в цьому місці поховані вояки УПА. Оскільки в християнській традиції кожен заслуговує на поховання, вшанування мало підстави, хоча можна сперечатися, який характер воно повинно мати, яким там повинен бути надпис і т.п. У випадку Монастиря це було легально підтверджено, хоча і після різних пертурбацій, визначення місця поховання упівців та мирних мешканців села, які загинули під час його пацифікації НКВС. В свою чергу, пам’ятник в Радружі офіційно є нелегальним «символічним пам’ятником», але українці, вивезені з цього села в СРСР і які його побудували, стверджують, що там справді поховані люди. Також є символічні пам’ятні знаки, де мешканці даного села зібрали інформацію про всіх загиблих – як тих, яких знайдено, так і тих, які пропали без вісті (наприклад, у випадку села Молодич неподалік Ярослава).

У 2015 році ми мали справу з хвилею руйнувань цих пам’ятників виключно в одному ключі – фарбування на них біло-червоних кольорів, знаків Підпільної Польщі, встановлення дошки з лайкою, як це мало місце в Радружі або повне руйнування, як наприклад, у Вербиці. А до цього всього ці акції знімались на відео, а фільми розміщувались на сайті «Novorossiya Today». Частина цих пам’ятників було зруйновано неодноразово, і навіть попри те, що з’явилися інтерв’ю з ймовірними «героями» цих заходів, нікого з них не затримано. Разом з тим ми дізнаємось, що для «народного мера» Донецька, пана Губарєва, раптом важливим стає пам’ятник в далеких Грушовичах, який, до речі, місцевим не заважав. Це дає вагомий привід замислитись, кому це все вигідне і хто за цим стоїть…

Як на це все реагувати? Коли провокування польсько-українського конфлікту явно на руку чужим інтересам?

Це справді запитання про стан польської держави, бо чому стільки років в справі Грушовичів, де пам’ятник стоїть уже кільканадцять років, по сьогоднішній день не знайдено задовільної формули, щоб вирішити конфлікт, опрацювати формулу через копіткий діалог? Аналогічно із Монастирем – там було нелегальне вшанування, тому представники нашої громади сіли за стіл разом з секретарем Ради Охорони Пам’яті Боротьби та Мучеництва (РОПБтМ) Анджеєм Пжевозьнікєм та вирішили, яким буде надпис та форма пам’ятника. Протягом усіх років, аж до його руйнації в травні 2015 року, не було з ним жодних проблем.

У випадку інших вшанувань ніхто не брав такої ініціативи, а відомий історик, теперішній секретар РОПБтМ Анджей Кунерт, у 2013 році авторитарно та публічно заявив, що пам’ятник у Грушовичах треба демонтувати, бо в Польщі не місце для вшановування злочинців та вбивць польського народу. Таким чином, започатковано певний «механізм дозволеності» – зараз з’являються спеціалісти від соціотехніки та провокацій, які спокійно руйнують пам’ятник за пам’ятником, а причетних звісно важко знайти. Наскільки далеко все це пішло, свідчить доля дошки на цвинтарі солдатів Петлюри в Перемишлі.    

Але якраз Симон Петлюра в Польщі сприймається без контраверсій.

І все ж таки, напередодні 95-ї річниці підписання союзу Пілсудський-Петлюра на Військовому Цвинтарі в Пікулицях неподалік Перемишля встановлено дошку зі скандальним змістом. Роковини, в основному релігійного характеру, організовані українською громадою на цвинтарі солдатів УНР у Перемишлі названо «націоналістичними та антипольськими».

Здавалось, що це питання вже не має викликати ніяких негативних асоціацій – ці солдати не були ворогами Польщі, а спільно боролись проти більшовиків. І попри це, з’являється там зміст, який не міститься у формулі вшанування союзників та, тим більше, українців, які проживали там споконвічно. Цей випадок демонструє, наскільки великою є проблема ставлення до «кресової» спадщини та які різні люди на цьому спекулюють.     

І ми маємо потенційне джерело конфлікту.

Дивом по український бік не сталося щось схоже, бо такого роду «нелегальні», на цей раз польські, пам’ятні знаки є на українській території прикордоння. Їхнє створення виглядало, як правило, таким чином: колишні мешканці села їхали в якесь місце, спонтанно купували будматеріали, а потім домовлялися з головою району і не дивилися на юридичні нюанси, міжнародні регуляції чи двохсторонні угоди. Зрештою, по український бік довго не існувало інституції, яка займалась би питаннями вшанування пам’яті. Так чи інакше, конфлікти на цій території можуть і надалі бути спровоковані, бо свого часу забракло волі, щоб узгодити їхню легалізацію. Ясна річ, що Петлюрою ніхто в Європі грати не буде, але Бандерою та УПА вже грають дуже інтенсивно.

Як правильно казала Оксана Забужко: війна на Донбасі є другорядним фронтом, важливішим є інформаційний фронт поза Україною.

Ця інформаційна війна, яка апелює до страхів та викривлень вмонтованих в пострадянське суспільство – саме це найнебезпечніше... Це видно також у Польщі після 2013 року. Ми наразі маємо цілу прикордонну територію, де відбувався брутальний конфлікт, по обидва боки гинули люди. І поруч з польськими жертвами, прізвища яких фігурували в різних формах вшанування та публічного нарративу, включаючи пам’ятник генералу Свєрчевському в Яблонках, була також тема неіснуючих українських жертв.    

Завдяки ЗМІ та діям різних осередків, в т.ч. політичним партіям, з’явився все ж таки «волинський нарратив», в якому немає місця ні місцевій специфіці, ні українцям в ролі, іншій ніж причини польського нещастя.

Символом такого підходу на пам’яті є відома реконструкція Волинської різні в Радимні, тобто місті, де в 1940-х роках до 50% мешканців становили українці, а зараз немає там сліду ані церков, ані українців. В селах поблизу, де підрозділи Сільських Батальйонів (Bataliony Ch?opskie) та інші формування вбивали за один раз по кілька десятків українців. На жаль, вже склалися умови, коли в Польщі і надалі буде дуже легко грати пам’яттю конфлікту, медійним посилом та харизмою окремих осіб, які в будь-який момент, на кожному рівні, для кожної громади готові презентувати саме такий ракурс, саме таку  картинку польсько-українських стосунків. Неважко здогадатися, хто від цього сьогодні отримує найбільший зиск…  

Петро ТИМА,

польський історик, політолог, журналіст та публіцист,

з 2006 року - голова Об’єднання українців у Польщі

Матеріал підготовлено на базі інтерв’ю Міхала Сутовскі для порталу «Критика політична» http://m.krytykapolityczna.pl/artykuly/ukraina/20160125/tyma-czy-ukrainiec-musi-byc-zdrajca-polski

Переклад українською – Павло Кост,

член експертної ради ЦДАКР