Комментарии
02 октября 2015 9:20

Павло КОСТ: «КОМУНІКАЦІЯ З ВЛАСНИМ СУСПІЛЬСТВОМ КРІЗЬ ПРИЗМУ РИЗИКІВ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ»

Події 31 серпня 2015 року під Верховною Радою стали певним доказом провалу діалогу офіційного Києва з власним народом, що є однією з причин зростання суспільної напруги. Можна довго сперечатися щодо доцільності введення змін до Конституції, проте, якщо влада обрала такий, а не інший шлях  потрібно було більш відповідально це аргументувати та донести свою позицію громадянам. Для Банкової це може стати останнім тривожним дзвоником та нагодою суттєво поміняти підхід в комунікації з суспільством.

Останні місяці дають змогу виокремити такі негативні риси комунікації влади з суспільством:

- далеко недостатнє врахування практичного виміру політики та відсутність оперативної реакції на поточні виклики; намагання держави можна описати, скоріше, як розробку стратегічних документів, які можуть запрацювати лише у перспективі (це звичайно добре, проте паралельно необхідні інші дії вже зараз);

- недостатній аналіз суспільних настроїв та очікувань;

- стихійний підхід у визначенні ризиків національній безпеці;

- відсутність сортування посилів на потреби відповідної аудиторії; основна помилка: Київ переконує «переконаних»;

- відсутність достатньої координації роботи з ключовими каналами комунікації – найбільш рейтинговими телеканалами

- негативний (депресивний, дефетистичний) характер переказу без достатнього урахування успіхів та досягнень, що сприяє погіршенню суспільних настроїв.

Лабораторія аналізу інформаційних операцій Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння ще в березні повідомляла про вкрай важливе значення ефективної інформаційної політики Києва на фоні агресії Російської Федерації. Політика України мала передбачати фактичне існування чотирьох фронтів в інформаційній війні: внутрішньоукраїнського, міжнародного, окупованих територій (включно із прифронтовими) та території Росії. А на кожному з них слід воювати різними засобами. З огляду на поточну ціль російської агресії, якою є дестабілізація внутрішньої ситуації в Україні, пріоритетним напрямком має бути комунікація з власними громадянами.

Визначати «чутливі місця» нацбезпеки України потрібно виходячи із загального виклику, яким є протидія дестабілізаційним намірам зовнішніх сил. Нижче прораховано внутрішні фактори, які будуть генерувати ризики нацбезпеці. Також запропоновано способи їх мінімізації. Частина з них потенційно може стати безпосереднім запальним пунктом, а інші будуть створювати сприятливе підґрунтя для загострення ситуації.

 

Комплекс проблем, пов’язаних з війною на сході України

Варто нагадати, що проголосувавши 31 серпня пропозиції щодо змін до Конституції, депутати зробили лише перший крок. Чергові голосування та бурхливі дискусії попереду. Слід сказати, що помилковим було чітке прив’язання владою питання «особливого порядку місцевого самоврядування на Донбасі» до процесу децентралізації. Загальне сприйняття такого кроку в суспільстві зводилось до того, що під прикриттям слушної ідеї (децентралізацію підтримує 67% українців) було здійснено спробу прийняття контраверсійної поправки щодо Донбасу. І власне це створило сприятливий базис для політичних спекуляцій та провокацій. Також неприйнятною була риторика Банкової, яка, обговорюючи це питання, пропонувала штампове та сильно спрощене бачення «хто не з нами, той не патріот». Варто реально оцінювати ситуацію та суспільні настрої: за період з березня до серпня 2015 року кількість позитивних оцінок тзв. мінських домовленостей серйозно впала: з 34% до 11,9%. Це безумовний виклик для влади та особисто президента.

З урахуванням цього слід кардинально поміняти аргументацію, яка б включала відкрите обговорення владою всіх реальних ризиків, які очевидним чином випливають з тзв. мінських домовленостей, змін до Конституції та бойових дій, – весь цей комплекс, насправді є частиною одного цілого. Замовчування чи невизнання владою цих ризиків очевидним чином працюватиме лише на збільшення напруги в суспільстві. Офіційному Києву варто публічно зайняти гнучку позицію, яка буде передбачати план А, Б, В і т.д. у випадку різних сценаріїв. І що важливіше – відкрито про це заявляти громадянам. Банкова не має говорити громадянам, що «зміни до Конституції дадуть мир», бо це підвищує вразливість Україні та дискредитує власне позицію Києва. Радше казати, що «якщо зміни до Конституції дадуть мир, тоді...», а «якщо зміни до Конституції миру не дадуть, то...». Усвідомлення громадянами того, що влада розуміє всі ці ризики і готова до них буде безумовним фактором зменшення суспільної напруги. Зараз такого усвідомлення суспільству явно не вистачає. Більше того, відкрите замовчування цих ризиків створює враження обману з боку влади. Також вкрай важливим є публічне визначення «червоної лінії», яку Київ ніколи собі не дозволить переступити у питанні Донбасу. На даний момент не зрозуміло, на які компроміси готова піти Банкова. 

Також варто враховувати курс Москви, який ймовірно полягатиме в нав’язуванні неприйнятних умов Києву стосовно автономії Донбасу з високою долею фінансових зобов’язань, покладених на Україну (ймовірно, такі спроби будуть супроводжуватися періодичними обстрілами на фронті). Завданням влади має бути пояснення громадянам готовності до відповідної реакції на такі спроби – аж до права на вихід з мінських угод. А це дозволить уникнути формування завищених очікувань серед суспільства та зробить позицію Києва менш вразливою до потрясінь (наприклад, поновлення бойових дій або проведення виборів у тзв. ДНР та ЛНР буде сприйматися інакше, а не як черговий «кидок» терористів).

 

Децентралізація влади

Дотичною проблемою можна вказати питання реформи місцевого самоврядування, яка навряд чи стане «вибуховою» сама по собі, проте громадське роздратування, викликане інформаційним голодом, може створювати сприятливий фон для зростання суспільної напруги. Про високу підтримку (67%) для децентралізації влади було вже сказано. Дещо стриманіше громадяни (58%) оцінюють здатність місцевих органів влади подолати нові виклики після децентралізації. Попри це, помітним є надто стихійний характер процесу, в якому громадянам важко розібратися в суті реформи. На цьому фоні зусилля влади щодо роз’яснення позицій не є достатньо ефективними, хоча не можна відмовити їй у бажанні комунікації. Проте, сам процес реформи знаходиться вже у стадії, яка проходить на місцях, в регіонах. Тому загальні посили з Києва не можуть задовольнити потреб громадян – в окремо взятому селі, селищі чи місті хочуть знати про майбутнє місце їхнього населеного пункту після реформи. Мешканців турбують запитання: де буде лікарня, відділок міліції, суд, школа, тощо. З огляду на це необхідним є опрацювання рекомендацій для районних адміністрацій та покладення на них роз’яснювальної роботи з цього приводу (зустрічі з мешканцями, випуски інформаційних матеріалів, буклетів, тощо). Проте ці загальні рекомендації мають бути лише точкою виходу, а ключовою має бути конкретика, яку очікують в даному населеному пункті, громаді. Звичайно, для цього слід використовувати й місцеві ЗМІ.  

В довгостороковій перспективі неабияке значення матиме пояснення громадянам зростання їхньої ролі та відповідальності в нових «децентралізованих» реаліях. Від активності мешканців даних громад залежатиме значно більшою мірою, ніж зараз, ефективність роботи місцевої влади в нових умовах. Іншими словами, потрібен сильний громадський контроль та за необхідності тиск на представників влади. Без цього, результати реформи будуть обмежені, що відповідно призведе до розчарування. Пояснюючи суть реформи, потрібно враховувати і цей фактор.

Нарешті, досвід проведення децентралізації в країнах Центральної Європи показує, що її імплементація в регіонах проходить з абсолютно різними наслідками та результатами – в залежності від ефективності місцевої влади, різ них умов. Але помилки та відповідно розчарування неминучі. В зв’язку з цим, потрібно наголошувати, що результати реформи громадяни відчують лише в довгостроковій перспективі. Зараз цього елементу явно не вистачає.  

 

Питання тарифів на газ

Попри вкрай високу занепокоєність громадян проблемою зростаючих тарифів на газ та інші послуги в комунальному секторі, влада не доклала адекватних зусиль задля роз’яснення необхідності такого курсу та його наслідків. Хаотичні спроби окремих чиновників не були позбавлені кардинальних помилок.

По-перше, мова тих посилів (зрозуміла в основному експертам) була незрозумілою для більшості громадян. По-друге, увагу було сконцентровано на власне обґрунтуванні підвищення, а не на потребі амортизації негативних наслідків для громадян. З роллю амортизаційного механізму не впоралась ідея субсидій, про які дуже багато говорять, але їхній вплив на широкі маси є обмеженим. Ліквідація цих двох недоліків є найбільш гарячим завданням для інформаційних заходів енергетичного та комунального блоку влади. Додатково, пасивністю влади скористалися шахраї, які використовуючи низький рівень поінформованості громадян, оформляють фіктивні кредити на енергозберігаючі проекти.

Є ще третій фактор, якого не врахували в енергетичному блоці уряду в комунікації з громадянами. Вже зараз почалось обговорення майбутньої цінової політики в газовому секторі.  Існуючі суперечності між Законом України «Про ринок природного газу» та меморандумом з МВФ викликають потребу (це питання часу) чергової зміни цін на газ та тарифів на його транспортування. На даний момент триває дискусія щодо методики цінової політики, яка б відповідала букві відповідного Закону України. Громадськість не бере жодної участі в цій дискусії, але навіть не це є найбільшою проблемою. Після прийняття відповідного рішення необхідним буде опрацювання способів комунікації з суспільством з цього приводу – немає сумнівів, що громадяни запитуватимуть знову про причини коректи цінової політики. 

З урахуванням названих викликів, оновлена комунікація уряду щодо тарифної політики має полягати у таких кроках:

По-перше, зміненим має бути підхід з обґрунтування підвищення на «обґрунтування з подальшими діями». Вкрай необхідним та терміновим має бути висвітлення безальтернативності процесу залучення енергозберігаючих технологій (в основному потребу переходу на інші види палива та утеплення будинків) та можливостей, які держава створює для громадян в цьому плані. Про існування кредитних ліній дізнаються далеко не всі зацікавлені. Для цього слід залучати місцеві органи виконавчої влади та районні адміністрації.

По-друге, уряду потрібно пам’ятати, що найбільш чутливий сегмент громадян в цьому плані проживає в селах та маленьких містечках, де опалювання газом є більш поширеним, ніж у великих містах. До цієї аудиторії не можна достукатися розміщенням інфографіки або аналітичної записки на сайті «Нафтогазу» чи Мінпаливенерго. Тому варто розраховувати на інші канали комунікації: рейтингові телеканали, місцеві ЗМІ та діяльність місцевих рад та адміністрацій. Наприклад, доцільно зобов’язати місцеві адміністрації розробляти відповідні роздаткові матеріали.

По-третє, слід мати на увазі, що багато часу вже згаяно безповоротно – знехтувано активною інфокампанією щодо необхідності переходу на альтернативні види опалення та методи утеплення будинків (цим треба було займатися вкінці березня/на початку квітня). Зараз, напередодні опалювального сезону, неймовірно складно розраховувати на оптимальний результат. Відповідно громадяни мають почути «до болю» реальну оцінку ситуації щодо складності опалювального сезону.

По-четверте, внаслідок названих проблем досить реальним є виникнення проблем заборгованості громадян за спожитий газ в зимовий період. Важко моделювати інформаційні заходи без хоча б загальної уяви про потенційні пропозиції держави щодо амортизації цього виклику - на даний момент офіційно не існує навіть теоретичного сценарію дій. І це треба виправляти вже зараз.

По-п’яте, мало ймовірно, що за будь-якого сценарію газовий ринок запрацює без перебоїв (а зміни на ньому будуть суттєві). Вони вже проявляються дуже сильно на прикладі субсидій або нарахування «фальшивої» заборгованості (внаслідок недопрацьованої системи документації постачальників газу громадянам приходять повідомлення про заборгованість, якої не існує). Виникнення таких збоїв є чимось природнім в процесі реформування. Безвідповідальним та неприпустимим є відсутність реакції та пояснень з боку офіційних осіб. Офіційному Києву слід поставитись до цієї проблеми з найбільшою повагою, оскільки її «вибуховий» потенціал зберігається на досить високому рівні. 

 

Зовнішньополітичні орієнтири українців

За даними соціологічних служб Центру Разумкова та Фонду «Демократичні ініціативи» ім. І.Кучеріва, наприкінці липня 2015 року «вступ до ЄС» вважало пріоритетним напрямком лише 51,2% українців. Настільки в’яла підтримка курсу є недостатнім підґрунтям для стабільної політики держави і автоматично буде призводити до зростання напруги. Крім того, це перші симптоми та ознаки розчарування та зневіри серед суспільства.

Водночас, збільшується кількість нерішуче налаштованих громадян. Показово, що суттєве зменшення прихильників протилежного напрямку (Митного союзу) не вилилось в значне збільшення прихильників ЄС. Зараз багато таких, які займають вичікувальну позицію, хитаються. Їх особливо багато в південно-східних регіонах (на Півдні – 54%, на Сході – 38%, на Донбасі – 45%).

На тлі очікуваного поглиблення кризи в РФ подальше «протверезіння» проросійської частини населення є досить ймовірним. Проте, навряд чи означатиме автоматичну підтримку ними ЄС – для цього слід прикласти більше інформаційних зусиль (не кажучи вже про інші реальні дії з реформування держави). Ключовий принцип - чіткість формулювання цілей та очікувань курсу на євроінтеграцію. Зараз же в інфопросторі здебільшого маємо справу з абстрактним поняттям або формулюванням завищених очікувань. Громадяни рідко коли отримують відповідь на просте запитання: «що я з цього матиму?», «коли?». Причому питання термінів є не менш важливим. Необхідним є запуск посилів, присвячених окремим категоріям громадян згідно з професійним ключем – представники кожної професії мають знати, які наслідки для них особисто матиме інтеграція з ЄС. Іншими словами, значного посилення вимагає висвітлення практичного виміру інтеграції з ЄС. В зв’язку з відносно високою витратністю таких зусиль варто звернутися за допомогою до структур ЄС та окремих держав-членів. Не лише за фінансовою, але також й за методологічною підтримкою.

На цьому тлі проблематичним у довгостроковій перспективі є неадекватні очікування суспільства (також під впливом риторики офіційних осіб) щодо позитивних ефектів від початку функціонування Поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі Україна-ЄС (ПВЗВТ). Традиційна проблема – завищені очікування – рано чи пізно виллється в розчарування. На думку аналітиків перехідний період, в якому українська економіка відчуватиме негативні наслідки розірвання економічних контактів з РФ, затягнеться, як мінімум, на 5 років . Протягом цього часу українським громадянам не слід чекати відчутних бонусів від цього процесу. Варто це пояснити вже зараз, тим більше, що з 1 січня 2016 року ПВЗВТ набуде чинності, що сприятиме спекуляціям та дискусіям довкола цього. Доцільно презентувати цей процес, скоріше, як «початок довготривалого та важкого шляху, результати якого будуть відчутними у віддаленій перспективі», замість «покращення вже сьогодні».

Показово, що на цьому фоні зростає підтримка інтеграції з НАТО – за різними даними підтримка для вступу коливається від 64% (Центр Разумкова) до 41% (Рейтинг). Настільки велика розбіжність є, швидше, доказом хиткості та слабкості настроїв та їхнього перехідного стану (у випадку браку наповнення її змістом – тобто чіткішим поясненням громадянам «навіщо мені НАТО»). Не можна забувати, що все це відбувається на тлі розчарування РФ та її агресією, але, схоже, що підтримка НАТО досягла завдяки цьому фактору свого піку. Далі потрібно проводити роз’яснювальну роботу. Важливим залишається (хоча потихеньку затирається) географічний чинник - на Півдні (30% «за», 46% «проти») та Сході (відповідно, 15% та 52%) є над чим працювати...

Окремим завданням має стати пояснення цивільної компоненти євроатлантичної інтеграції. Боротьба з корупцією, реформа державного управління, свобода слова, енергетична безпека, макроекономічна стабільність та інвестиційний клімат – це ж все нерозривні з НАТО поняття. Водночас, логічно буде детальніше розповісти суспільству про те, як інтеграція з НАТО вплине на боєздатність української армії. Ця тема сильно хвилює та хвилюватиме громадян в майбутньому.

 

Напруга в прифронтових територіях

У найближчій перспективі джерелом проблем для стабільної ситуації в державі може виявитись зростання негативних настроїв на прифронтових територіях. За різними даними (журналістів, громадських діячів, соціологів) підтримка для незалежної України в цих регіонах є досить хиткою, а політика Києва оцінюється мешканцями негативно. Велику долю провини за це несе якість інформування українськими ЗМІ або взагалі його відсутність. Їхні потреби суттєво відрізняються від потреб мешканців решти України. Їм потрібно знати, як жити без доступу до питної води й санітарії; як отримати гроші, де знайти банкомати; які наслідки для них матимуть ті чи інші рішення уряду, тощо. А українські телеканали не дають цих відповідей та люди з окупованих територій втрачають до них довіру.

З огляду на це варто більше уваги приділяти темам (перерахованим вище), щодо яких у суспільстві відчувається інформаційний голод. Також в цьому контексті неприпустимим є викривлення інформації про перебіг бойових дій та стан ситуації на прифронтових територіях через офіційні джерела. Ще одним недоліком є недостатнє висвітлення дій ЗСУ (не військового характеру), які націлені на відновлення знищеної інфраструктури. Громадяни на цих територіях мають знати більше про внесок ЗСУ та інших формувань щодо налагодження стабільного життя. Крім того, потрібно проводити спеціальну роботу з військовослужбовцями, які перебувають в зоні АТО. Вони мають бути професійно підготовлені в плані способів спілкування з місцевим населенням. В подальшому частину завдань з діалогу з громадянами можна покласти власне на військових.

Викликом в цьому контексті є не лише якість, але власне присутність інформації з Києва для громадян. Експерти неодноразово повідомляли про проблеми з можливістю дивитися українські телеканали (на відміну від російських). Тільки 20 серпня 2015 радник президента оголосив про плани щодо скорого відновлення роботи телевежі на горі Карачун під Слов’янськом, яку було підірвано бойовиками ще в липні минулого року. Нагадаймо, що це два великих міста – Краматорськ і Слов’янськ (сукупно 280 тис. населення). Простий висновок – необхідно негайно облаштувати ці території відповідною інфраструктурою.

На цьому тлі важко зрозуміти пасивність України (принаймні офіційна інформація про це відсутня) щодо ініціативи урядів Польщі та Нідерландів зі створення російськомовного телеканалу для України та інших країн Східного партнерства.  Чому ніхто не відреагував на це в Україні? В умовах дефіциту вільних коштів в Києва на такі проекти, варто скористатися потенціалом європейських партнерів та підключатися до таких ініціатив вже зараз. Тим більше, що в ЄС триває дискусія щодо форми майбутніх інформаційних заходів з урахуванням російської агресії в Україні.

Нарешті, викликом в комунікації з громадянами прифронтових територій стане непроведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей. Питання це вже стає темою спекуляцій, також з політичних міркувань. В рішенні ЦВК важко дошукатися логіки та чітких критеріїв. Наприклад, чим обґрунтоване рішення про проведення виборів в Маріуполі та непроведення в Артемівську? Обидва міста піддавалися обстрілам. Якщо слідувати Закону України «Про місцеві вибори», то в ньому такі критерії знайти можна. Проте, треба про них говорити на місцевому рівні.  

 

Телебачення, як ключовий канал донесення інформації

Одним з основних викликів для комунікації держави з громадянами залишається факт, що телебачення є абсолютно ключовим джерелом інформації для громадян (83%). Нагадаємо, що контроль ключових (найбільш популярних) джерел інформації олігархами створює державі перепони. Великий бізнес через маніпуляції громадською думкою постійно грає в свою гру, виходячи з власних меркантильних інтересів. Експерти медіа сфери давно визнають, що для олігархів телеканали не є бізнесом, а інструментом реалізації власних цілей. Ця проблема не дасть змоги проводити оптимальну політику держави з простої причини – значна частина необхідних кроків з реформування передбачає в той чи інший спосіб деолігархізацію.  Навряд чи доцільно жорстко займатися репресіями та відбиранням ліцензій – реакція чутливої до цього Європи могла б мати негативні наслідки для Києва  в сьогоднішній делікатній ситуації. Потрібно знайти золоту середину між «цензурою» та «діалогом з власниками телеканалів». Аргументів у влади більше ніж достатньо, а стосовно бажання – є великі сумніви.

Також сьогодні потрібна нова карта медіа реформ. Експерти «Телекритики» підкреслюють, що суспільне мовлення — це не єдине домашнє завдання, яке потрібно виконати владі. Суспільний канал не матиме жодного впливу в умовах олігархічної медіа системи. Він просто не зможе конкурувати з олігархічними каналами (в першу чергу, в силу різних обсягів фінансових вливань). Тому потрібно змінювати систему в цілому. У першу чергу доцільно:

- переглянути всі регуляторні механізми в медіа сфері;

- забезпечити прозорість медіа власності;

- переглянути антимонопольне законодавство, яке б обмежувало медіа монополії;

- створити конкурентні економічні умови для різних видів медіа.

Частину з окреслених питань вирішує проголосований ВРУ 3 вересня 2015 року законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення». Слабким пунктом законодавчих змін є потреба часу на початок їх ефективної роботи, але проводити їх вкрай важливо.

Юрист Інституту Масової Інформації Роман Головенко вважає, що попри явний прогрес, викликаний схваленням закону, він не закінчує процес реформування ринку ЗМІ. По-перше, залишається вікно можливостей для приховування справжніх бенефіціарів ЗМІ через не зовсім скрупульозну роботу Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Це потрібно виправляти. По-друге, на тлі очікуваних рухів з російським капіталом, задіяним в українських ЗМІ (продаж корпоративних прав або переоформлення на підставних осіб), доцільно пильно слідкувати за цими рухами. По-третє, у держави залишаються ширші та водночас правові важелі впливу на медіа-власників. Мова йде про можливість посилення контролю фінансової звітності (на даний момент більшість телеканалів збиткові, що лише підтверджує їхню залежність). Також Нацрада може жорсткіше вимагати дотримання статутів ЗМІ, які на разі працюють лише на папері.     

 

Проросійські ЗМІ в Україні

Нарешті проблемою залишається присутність та досить висока активність в Україні проросійських ЗМІ. Вони доволі часто розповсюджують ідеї, тотожні або ідентичні російській пропаганді. Наприклад, свіжим проявом цього була публікація в газеті «Весті» до Дня незележності України матеріалу про «24 приводи пишатися Україною», в якому площа території країни була вказана без Криму. Це однозначно свідчить про російський наратив газети, що в умовах війни з РФ вкрай небезпечно.

Вони доволі часто розповсюджують ідеї, тотожні або ідентичні російській пропаганді. Наприклад, свіжим проявом цього була публікація в газеті «Вєсті» до Дня Незалежності України матеріалу про «24 приводи пишатися Україною», в якому площа території країни була вказана без Криму. Це однозначно свідчить про російську орієнтацію газети, що в умовах війни з РФ вкрай небезпечно.

Проте, довести факт співпраці цих структур із суб’єктами антиукраїнських інформаційно-психологічних операцій складно, однак це необхідно робити.

В той же час, експерти «Телекритики» зазначають, що спостереження за інформаційною діяльністю низки ЗМІ, політичних партій та громадських об’єднань протягом 2014–2015 років говорить про таке:

1) Поширення ними ідей російської пропаганди носить системний характер;

2) Їхні повідомлення сприяють реалізації окремих інформаційно-психологічних операцій проти України і збігаються з ними в часі;

3) Транслюючи пропагандистський дискурс, ці суб’єкти часто вдаються до маніпулятивних методів.

Очевидною є необхідність розгляду заходів щодо інформаційних обмежень в інформаційному полі, що властиві для будь-якої країни, яка веде бойові дії.

Разом з тим, відкритим залишається питання про способи їх введення та реалізації. Надто жорстка реакція може сприяти популяризації ЗМІ, які не мають суттєвого впливу на громадську думку – для маргінальних ЗМІ, це могло би бути лише безкоштовною рекламою. Тому до рішучих кроків потрібно вдаватися лише тоді, коли окреме медіа справді впливає на громадську думку та у випадку переконливих доказів маніпулятивної його діяльності.

Що маємо у підсумку? Ще навесні простір та потенціал інформаційних заходів націлених на підтримку політики Києва був доволі широким. Зараз, можливості впливати на перебіг подій звужуються «стаханівськими темпами». Кількість громадян, які вважають, що події в Україні розвиваються в поганому напрямку зросла до 73%. Такий самий відсоток українців незадоволений темпами або відсутністю реформ. За таких обставин реалізовувати політику в подальшому буде все важче.

Водночас, ще не пізно виправляти помилки та надолужувати згаяне. Проте, ще більш очевидним є те, що умовний пільговий (перехідний) період, коли недолугість та проколи сходять з рук, буде завершено восени цього року. Термін дії «права на помилку» добігає кінця.

І нарешті, не забуваймо, що інформаційна політика за визначенням є лише допоміжним (хоча й необхідним) інструментом реалізації політики. Без реальних змін та реформ жодні, навіть ідеальні комунікативні заходи не будуть визначальними для успіху політики. На жаль, все більше ознак того, що сьогоднішні еліти шукають «мільйони приводів», щоб не проводити ключові та безповоротні зміни в державі. В таких умовах розраховувати на ривок в комунікації з громадянами досить складно.  

 

Павло Кост,

координатор проектів Демократичного співтовариства «Схід» (Варшава, Республіка Польща), член Експертної ради ЦДАКР