Поиск по сайту:

Публикации экспертов

Все публикации
Комментарии
09 сентября 2015 7:37

Василь ОСЬОДЛО: «СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ ВІЙНИ НА СХОДІ УКРАЇНИ»

Постановка проблеми. В житті сучасної європейської цивілізації особливої значущості набуває чинник суспільно-політичної активності громади та кожного громадянина, що усвідомлюється як базова рушійна сила історії та важливіша детермінанта особистісного становлення людини. Згідно з цією позицією політична практика є справою не лише владних верств та інститутів, але й обов’язком кожного громадянина солідаризуючись з іншими громадянами брати участь у розв’язанні нагальних суперечностей суспільного буття. Навіть більше – саме такий розподіл ролей між людиною, суспільством і державою концептуалізується як принциповий у творенні цивілізації, сумісної зі свободою та гідністю людини. Власне, викладене виражає саму суть концепту “європейський вибір”. Ним позначається вестерна цивілізаційна модель, за якою непорушною основою економічного, соціально-політичного і культурного розвитку суспільства і держави визнаються права і свободи людини і громадянина.

За поточними оцінками експертних спільнот, цілком суголосними із поширеними настроями громадської думки нашої країни, виборення українською нацією (у значенні – політично організований народ) політичної суб’єктності, а українською державою незалежності і суверенітету (й правосуб’єктності у повному обсязі) залишаються наріжними завданнями, до вирішення яких громадяни України по-справжньому приступили лише з моменту солідаризації навколо вимоги “переукладання соціального контракту”. До цього моменту природні права, громадянські свободи, плюралізм політичних сил, їхня відкрита конкуренція, правова держава і її соціальна орієнтованість залишалися симулякрами “інсценованої демократії” (“ерзац-демократії”), що приховували реальність паразитарного клептократично-олігархічного режиму. Водночас, “переукладання соціального контракту” передбачає не лише випрацьовування нової парадигми відносин громадян і держави, нової архітектоніки владних структур, але й досягнення згоди у міжетнічних, міжконфесіональних, міжкультурних тощо зв’язках – тобто творення громадянського суспільства, що не може бути розбудованим «зверху». Все це разом загострює потребу формування політичної культури громадян, їхньої колективної спроможності давати відповіді, адекватні викликам існуючій ситуації.

Загострення суперечностей економічного й соціально-політичного життя в Україні на початку ХХІ століття при неможливості їхнього конструктивного розв’язання призвело до потужного соціального вибуху й визнання (принаймні, риторичного) всіма активними групами українського суспільства необхідності вибудовувати нові відносини між владою і громадянами, на що маємо спромогтися в умовах зовнішньої агресії. Аналіз і прогноз української політичної ситуації, місця в ній чинника збройної боротьби, взаємне віддзеркалення смислів політики і війни сьогодні чи не найголовніша тема. Тому, враховуючи вищезазначене, метою статті є розкриття специфіки сучасного соціально-політичного контексту в якому розгортається боротьба українського народу за утвердження себе як самочинного творця (суб’єкта) власного життя і світу. Спроба такого самоствердження та самозахисту здійснюється у формі АТО, яка у загальній сьогоднішній картині подій в Україні, швидше за все, вже виступає метафорою визвольної війни.

Викладення основного матеріалу. Зміст та значення антитерористичної операції (АТО) визначаються зовнішнім (міжнародним) та внутрішнім (національним) соціально-політичними контекстами, їхнім перетином й навіть накладанням один на одного. За своїми причинами та наслідками перебіг подій в Україні вже протягом року є резонансним щодо підпалої під загрозливі виклики долі не лише української держави, але й всієї світової спільноти. У зв’язку із веденням АТО виставлені на розгляд проблеми мають безпосередню практичну актуальність, адже разом із важливими напрямами прогнозування та планування відповідних заходів, першочергову роль в успішності  операції має прозоре й чітке розуміння кожним військовим і цивільним громадянином заради чого ведеться боротьба.

Ключовими моментами у подальшому розгляді є європейський вибір України та суть цивілізаційної моделі європейського типу. Ця модель закладена новоєвропейськими націями, що сформувалися в якості політичного суб’єкта в боротьбі за проект правової держави з базовими цінностями демократії, прав і свобод людини і громадянина, що став засадою загальносуспільної згоди (“суспільного договору”). У пошуках згоди у міжнародному товаристві щодо встановлення пра              вового ладу та припинення “війни всіх проти всіх” засновувалась та розгорталась система міжнародного права, рамковими імперативами якого стали вимоги суспільної моралі і людяності щодо обстоювання цінності людського життя, гідності особистості, найбільш сприятливою формою забезпечення дієвості яких визначається демократичний устрій держав.

Історичний сенс боротьби, що триває на Сході України є відповідь на виклики як суверенітету, незалежності, самої державності України, так і потенційно – суверенітету і незалежності будь-якої держави і власне міждержавному “правовому стану” з боку світового агресора” – РФ, що домагається визнання свого виключного “права сили” в реалізації своїх імперських інтересів. До речі, імперська регресія “держави російської” стала наслідком узурпації влади її теперішнім режимом, першими жертвами якого стали паростки демократії, громадянське суспільство РФ, відчуження від політики, права, гідності громадян, перетворених на підданих, – витратний “матеріал” влади. Водночас, найбільш дратівливим чинником для останньої  є “поганий український приклад” – домагання практичної реалізації дотепер лише символічно артикульованої європейської ідеї суверенітету і незалежності України як країни політично організованих вільних громадян, державі яких належить виконувати сервісні функції забезпечення національних інтересів.

Успішність АТО залежить від ствердження суб’єктності української нації (політично організованого народу), тобто практичної спроможності самодетермінації. Іншими словами – від здатності формувати, виражати і реалізовувати власні інтереси, створюючи й контролюючи відповідні соціальні, передусім державні інститути.

Визначні в європейській культурі ідеї щодо шляхів формування суб’єктності нації висловлені речниками класичної німецької філософії, що за їх переконанням послугували теоретичним виразом суті і духу Великої французької революції, а саме – ствердження ідеї свободи. Вони наголошували, що постання й ствердження суб’єкта як автономного та самочинного творця власного життя і світу відбувається тільки в здоланні спротиву зовнішнього середовища, природного і соціального (Й. Фіхте). В перетворенні умов власного існування суб’єкт одночасно творить і самого себе, все розмаїття своїх актуальних спроможностей. Колективні суб’єкти – політичні нації - постають в боротьбі за незалежність та власну державність.

Продуктивною для висвітлення сенсів та історичних перспектив боротьби української нації за незалежність та суверенітет є аналітична модель американського філософа А.Тойнбі. Згідно з його концепцією “Виклика-Відповіді”, найпотужніші суспільства і цивілізації вириваються з багатотисячолітнього монотонного стану первісності, а в подальшому, з тривалої “позачасовості”, даючи гідну відповідь на посталі перед ними виклики (природного середовища, ворожого оточення тощо). Чим сильніше виклик та оригінальніше та продуктивніше відповідь – тим більш високий рівень, на який підноситься спільнота. Водночас, неможливість/ неспроможність дати адекватну відповідь на виклик означає деградацію суспільства.

Аналіз соціально-політичного контексту АТО й теперішніх викликів українській нації та державі, що визначаються в ньому, передбачає охоплення вже віддалених історичних передумов, а саме, кардинальних зсувів у конфігурації міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни. Важливішими з чинників, що їх необхідно врахувати в реконструкції передумов сучасних подій в Україні і світі є:

розпад двополюсного світу з силовими центрами “СРСР – США” та початок періоду невизначеності з тенденцією до багатополярності світу;

претензії РФ на ту роль геополітичного гравця або вершителя міжнародної політики, що її мав СРСР, при відсутності потенціалу, економічного , соціального, ідеологічного, для реалізації цих претензій.

домагання РФ щодо перерозподілу сфер впливу в “пострадянському” та глобальному соціально-політичному просторі.

Водночас слід врахувати специфіку екстенсивного способу “виходу”  РФ з ситуації кризи державного й соціального управління 90-х роках (відтермінування або притлумленя проблем замість їх вирішення).

У внутрішній політиці РФ такий підхід дався в знаки:

в поступальному переході від демократичних гасел часів Єльцина до авторитаризму, а потому до тоталітаризму, до того ж олігархічно-клептократичного, як системи приборкання суспільства й контролю над ним; замість розвитку практик і механізмів його самоорганізації, самоуправління, самоструктурування;

забезпечення внутрішньої інтеграції суспільства через підміну ідентичності (цивілізаційно-релігійна замість громадянсько-державницької), міфологізацією свідомості та конструювання “фантомної історичної пам’яті”, демонізації зовнішнього оточення та пошук ворога й перекладання на нього відповідальності за всі внутрішні проблеми, тиражування “конспіралогічного дискурсу”;

оплата соціальної згоди “стабільність за лояльність”, патерналістська соціальна політика за привласнювані надприбутки від експлуатації сировинних ресурсів держави владною олігархічною групою.

В зовнішній політиці РФ:

шантаж Європи сировинною залежністю від РФ як монополіста-постачальника нафти і газу;

реанімація “імперського проекту” в пошуках зовнішніх ресурсів (хоча й символічних) нарощування власної геополітичної ваги – прагнення до посилення позицій через повернення контролю над пострадянським простором, в перспективі над всією Східною Європою;

претензії на право втручання (включаючи силове) в справи незалежних держав, що потрапляють в сферу інтересів РФ, провокативна зовнішня політика – тактика залякування ірраціональністю антиправових акцій демонстрації сили, міжнародний терор – від фінансування й власне організації терористичних угрупувань, аж до “гібридної війни” (гібридна війна – це змішання класичного ведення війни із тіньового застосування регулярних частин та нерегулярних військових формувань. Держава, що веде гібридну війну укладає угоду з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок з якими заперечується, що вони  можуть дозволити використання методів, які не дозволить собі держава).

Наукові прогнози щодо високої ймовірності застосування збройного насильства до України з боку РФ за логікою геополітики укладалися неодноразово з 90-х років ХХ ст. Їхнім підґрунтям слугувала концепція “геополітичних зламів” або “стиків геополітичних плит”. За результатами проекту Multiple Futures, здійсненого на замовлення НАТО в 2004 р. окреслюється інтерпретаційна модель, що зокрема висвітлює передісторію збройних агресій спочатку імперії радянської, а потім, путінської.

В часи “холодної війни” злам між двома великими сферами впливу СРСР США пролягав за лінією “Угорщина-Чехословаччина-Польща-НДР”, що її намагався утримати СРСР через військові інтервенції в країни Варшавського договору, які намагалися вирватися з орбіти  впливу радянської імперії.

Оксамитові революції кінця 80-х років та розпад СРСР спричинили пересування “лінії розлому” на межу “Молдова-Латвія-Литва-Естонія-Грузія-Україна”. Військові інтервенції РФ у 90-х роках та на початку цього століття відбуваються саме за цією лінією. Вони були пов’язані з відмовою кожної із зазначених пострадянських країн від ролі російського сателіта або ж виключно буфера поміж РФ і Заходом, та спробами приєднатися до європейської спільноти (мовою російської пропаганди – “перейти в табір супротивника”).

З проголошенням Україною вибору європейського шляху розвитку й намірів про приєднання до ЄС перед нею постала військова загроза з боку одного з гарантів її безпеки за Будапештським меморандумом, що розуміли  та озвучували як іноземні, так і вітчизняні експерти. Проте в країні ще не було ані спільної політичної волі, ані політичного суб’єкта, спроможного адекватно відреагувати на виниклу загрозу. Навпаки, в роки незалежності, принаймні до 2014 року, відзначилися поступальним знищенням військової потуги держави та безупинними спробами підірвати авторитет Збройних Сил в очах суспільства. З одного боку, це чинилося планомірно, з іншого – через відсутність державницького стратегічного мислення й брак необхідних управлінських компетенцій, через вбачання в Збройних Силах лише “економічно обтяжливого інституту”, або ж джерела збагачення через розкрадання їхнього майна. Стан справ змінився із соціальним вибухом  – антикорупційною революцією, революцією гідності в якій злютувалася в єдність політична українська нація, що було несподіваною та неочікуваною подією як для зовнішнього оточення країни, так і для владних еліт , й навіть для опозиційних сил. Попри “теорії змови”, проти яких свідчить масштабність, масовість, соціальний склад активних діячів та груп підтримки сил спротиву, перебіг подій революції гідності мав спонтанний самоорганізований й  некерований ззовні характер. Повсталі громадяни діяли саме як колективний суб’єкт, в той час як лідери, партії, організації або відверто не встигали реагувати на зміни обстановки, або ж  прилаштовувались до них.

Значення АТО для українського народу та держави пов’язане із граничним загостренням засадничих вимог до них та набуття виразності більш широких історичних смислів в ситуації збройної боротьби:

1) реалізація завдань, не вирішених в 1991 та 2004 роках – в моменти здобуття незалежності України та Помаранчевої революції:

здолання вад посттоталітарного/постколоніального суспільства (несформованість національного інтересу; відсутність соціальної макроінтеграції – системи функціональних соціальних інститутів, “символічність” еліт, персоніфікація влади, корупція, брак фахівців з управління тощо) ;

2) ствердження політичної української нації:

формування національної ідеї та розвиток громадянсько-державницької національної ідентичності українців – виборювання політичної суб’єктності українського народу (нації);

розгортання громадянського суспільства, інтегрованого навколо спільної концепції суспільної згоди, держави, історичної пам’яті та проекту майбутнього, спроможного здійснювати контроль над реалізацією національних інтересів;

заснування правової національної держави та її невід’ємного атрибуту – Збройних Сил та системи інших безпекових силових інститутів;

заснування системи соціальних інститутів, об’єднаних спільними нормами та цінностями національного інтересу повноцінного розвитку;

засвоєння практик місцевого управління як основи демократії та умови суспільної безпеки.

3) В ході АТО відродилося українське військо як збройний інститут політичної нації, що заслужило свій авторитет захисників народу та держави, розгорнувся широкий громадянський рух на підтримку військовиків, що стала чинником згуртування суспільства, розвитку політичної активності громадянського суспільства – формування спроможності до узгодженої колективної дії (що є чинником могутності нації та її держави).

4) Виникла як масовий феномен громадянська державницька свідомість й розуміння значення збройного захисту для збереження та зміцнення суверенітету, незалежності, державності, свободи, гідного життя суспільства й кожного громадянина. А також свідомість значення зусиль кожного громадянина та цінності політичної культури для виконання обов’язку бути суб’єктом політичного волевиявлення – формування та реалізації національних інтересів (“здолання українського партикуляризму”).

“Революція гідності”, “антикорупційна революція” та боротьба в АТО за завойовані громадянами шанси історичного розвитку України привертає увагу міжнародної спільноти тому, що поширюється чітке розуміння: в Україні в даний момент йде боротьба супротивних систем цінностей, супротивних концепцій історії – боротьба демократії й тоталітаризму. Екстремальна ситуація визвольної боротьби проти агресії РФ спричинила переоцінку цінностей та переосягнення підходів до їхнього збройного захисту не лише в Україні, але й в багатьох країнах демократії.

У такий спосіб, соціально-політичним контекстом АТО є ствердження суб’єктності української політичної нації та європейський вибір українського народу та спроби зупинити ці процеси РФ, вихід якої з міжнародного правового поля спричинюється спробами утримати контроль над лінією геополітичного зламу із західною цивілізацією.

Соціально-політичний зміст АТО в національному вимірі є виборювання незалежності, суверенітету та державності України. Зміст АТО у міжнародному вимірі – боротьба за збереження/відновлення правового стану в системі міжнародних відносин.

Соціально-політичне значення АТО в національному вимірі полягає в захисті історичного шансу вирішення завдань, які не були вирішені в часи незалежності України – повернення українського народу зі стану “безчасовості” (відсутності прогресивного історичного розвитку) ствердження власної політичної суб’єктності та геополітичної акторності, тобто, становища значущого рівноправного поміж інших “колективного діяча” в міжнародній спільноті).

Водночас, консолідація української політичної нації, ствердження демократичної правової держави з її невід’ємним атрибутом воєнною організацією, розгортання системи орієнтованих на національний інтерес соціальних інститутів, утвердження громадянської свідомості як масового феномену, усвідомлення значення громадсько-політичної активності та збройного захисту держави кожним громадянином, спільної діяльності цивільних та військових над забезпеченням воєнної безпеки держави – є умовами успішності АТО, перемоги у визвольній боротьбі, імперативи якої  гранично загострює збройна боротьба.

Значення АТО у міжнародному вимірі полягає в тому, що саме за нею стоїть масштабна боротьба проти тоталітаризму та неоімперіалізму за цінності демократії, правовий лад та партнерські відносин поміж державами .

 

ВИСНОВКИ

Отже, за результатами дослідження соціально-політичного контексту АТО встановлено, що в національному вимірі він (контекст) розглядається як виборювання незалежності, суверенітету та державності України, а у міжнародному – боротьба за збереження/відновлення правового стану в системі міжнародних відносин.

Соціально-політичне значення АТО в національному вимірі полягає в захисті історичного шансу української націїї вирішення завдань, які не були вирішені в часи незалежності України. Інтереси захисту України спричинили до прояву такого масового феномену як громадянська державницька свідомість й розуміння значення збройного захисту для збереження та зміцнення державності, свободи, гідного життя суспільства й кожного громадянина.

В ході АТО відродилося українське військо як збройний інститут політичної нації, розгорнувся широкий громадянський рух на підтримку Збройних Сил, розвитку політичної активності громадянського суспільства – формування спроможності до узгодженої колективної дії.

 

Василь Осьодло,  

ТВО начальника гуманітарного інституту Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, доктор психологічних наук, професор, м. Київ

Людмила Будагьянц,

доцент кафедри суспільних наук Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, кандидат філософських наук, доцент, м.Київ