Поиск по сайту:

Публикации экспертов

Все публикации
Комментарии
29 июля 2015 10:02

Глен ГРАНТ: «МОДЕЛЬ ОБОРОНИ: ЯК ЗРОЗУМІТИ СТИЛЬ ОБОРОНИ КРАЇНИ»

Вступ

В цій статті визначені гіпотези щодо моделей оборони для кращого розуміння систем оборони, які існують в різних державах, а також цілей кожної моделі та фактичних результатів її існування. Стаття призначена для міністрів, дипломатів, радників і всіх, хто бере участь в роботі над інституційною розбудовою системи оборони. При цьому не розглядається інституційна модель жодної конкретної країни, оскільки це зменшує здатність оцінити їхню організацію оборони з нової точки зору. Документ має на меті концептуально осмислити існуючі форми систем оборони в межах єдиної моделі, яку достатньо легко зрозуміти, пояснити та порівняти з іншими.

Таким чином, викладені в статті матеріали відображають сукупний образ, що ґрунтується на порівнянні структури збройних сил, чисельності військовослужбовців та витрат на оборону, статистиці смертності серед військових, повідомленнях про публічну закупівлю зброї та наміри про її придбання. Все це ми брали з документів із відкритих джерел, засобів масової інформації і незліченних семінарів на тему безпеки та оборони.

Потреба нової оборонної моделі

Потреба в новій моделі для полегшення розуміння Національних Оборонних Установ очевидна як ніколи, особливо тоді, коли завдання національної оборони стає все більш складним, а середовище міжнародної безпеки продовжує змінюватись. В той же час, окремі нації, та особливо архітектура міжнародної безпеки і оборони, явно борються за узгодження та послідовність, намагаючись об’єднувати воєнні можливості своїх учасників для загальновійськових операцій і завдань. Простота початку Першої світової війни – або навіть Другої – з відносно простими оборонними системами та установами, які засновувались майже єдино на великих кількостях чоловіків та жінок (часто все населення та економіка) з явним ворогом на державному кордоні, поступилася широкому спектру нових складних факторів. Тепер є вороги, що використовують той же паспорт, що й солдати (не носячи військової форми або відзнак) та працюють в межах кордону конкретної держави. Є безпілотні дрони, які можуть вбивати на відстані, військові організації все більше співпрацюють з громадськими, запроваджуючи більш пласкі організаційні структури з високими витратами на персонал, і з все більш сумнівними міжнародною мораллю та правовими рамками.

Ця нова модель також має бути розроблена безпосередньо для оборони. Як і з будь-якою громадською установою, оборонні системи мають справу з державними ресурсами, за які громадськість притягує їх до відповідальності та розраховує на ефективне та продуктивне виконання заявленої мети. Але на відміну від будь-якої іншої громадської установи, оборонні установи є унікальними, походячи від своєї ролі охоронця національної монополії організованого насилля. Така монополія пов’язана з двома важливими рисами: значна та незамінна конфіденційність в діях та чимала невизначеність задач. З одного боку, ці дві риси роблять громадський контроль щодо ефективності та продуктивності оборонної установи дуже складними. З іншого, вони дозволяють посадовим особам та політикам більш легко відхилятись від сенсу оборонної системи у власних цілях і бути відносно безкарними, знаючи, що громадськість мало розуміє, що вони насправді роблять.

Зазвичай, популярні загальні оборонні моделі, що використовуються у нинішній час для охарактеризування оборонних систем, які засновані на порівнянні кількості озброєних людей, танків та зброї, військових кораблів та винищувачів, оборонних бюджетів, та іноді декларацій моральних цінностей та політичних норм. Така статистика, часто оманлива навіть для власних національних цілей, тому що вона не надає надійної бази для порівняння та співпраці з іншими союзниками. Вона є ще менш доречною, якщо не даремною, як основа для запровадження короткострокових заходів щодо усунення поточних недоліків, не кажучи вже про розробку реальної стратегії, яка ґрунтується на достовірній інформації.

Неадекватність такого статистичного підходу походить від неможливості цього методу враховувати важливі фактори та елементи сучасного середовища оборони та безпеки; від розділення ресурсів та можливостей, політичної волі та громадської підтримки та, що мабуть є найбільш важливим, від нехтування національною культурою.

Складність цієї задачі стає явно видимою при створенні багатонаціональної оборонної структури для проведення військових операцій. Квазі-глобалізація оборони є повсюдною в наш час, і безумовно в майбутньому ця тенденція поширюватиметься, створюючи собою завдання, як порівняти ефективність, продуктивність та доступність оборонних установ одна до одної, а також моральну основу, прийнятність для громадськості та політичну підтримку.

Багато країн сьогодення, включаючи ті, що були в складі колишніх СРСР та Югославії, а також їх союзники у всьому світі  мають оборонні установи, які до цього часу перебувають під впливом спадщини холодної війни. Деякі країни нещодавно встановили абсолютно нові інститути національної оборони. Деякі країни дозволили своїм оборонним інститутам  занепадати рік за роком, розкидаючи бюджет на шматки, створюючи таким чином «збройні сили селища Потьомкіне», тобто просто існуючи як організація, але з можливостями, що постійно знижуються. Інші країни провели серйозні організаційні зміни, нав’язані їм політичними обставинами, як бажання вступити в  НАТО, або справлятися зі значно урізаними бюджетами. Деякі воюють і прагнуть змінитися та покращитися. Але багато країн досі знаходяться в чомусь на зразок «забуття оборонного управління» із застарілим мисленням керівництва, спорудами та ідеями, так як багато хто у військових та політичних колах, здається, тужить за простими днями минулого, помірно утримуючи свої оборонні системи для світу, якого вже давно нема.

Деякі країни, здається, задоволені таким станом речей; інші мають політичні прагнення до змін, але володіють малою ясністю управління або навичками. Однак, майже без винятків у всьому світі, у наш час є мало міністерств оборони зі своїми оборонними установами, які можуть заявити, що вони є повністю готовими до задач сьогоднішнього дня, і навіть менше – до завтрашнього.

Таким чином, без загальної моделі, яка могла б надати єдину платформу для розуміння відмінності оборонних систем одна від одної та своїх, немає інших методів за допомогою яких нації могли б насправді себе оцінити, або бути чесно оціненими іншими.

Перша гіпотеза: Всі оборонні установи прямо підпадають під один з чотирьох шаблонів: Раціональний, Емоційний, Політично-домінантний або Воєнно-домінантний.

Друга гіпотеза: Потрібне зусилля для того, щоб залишатись в рамках однієї конкретної моделі, бо завжди є потужні зовнішні та внутрішні сили, що тягнуть установу в різні напрямки, тому, в той час як організація може бути впізнавана за однією поточною переважаючою моделлю, її елементи можуть бути витягнуті, або дрейфувати від моделі до моделі. Тому, ідеального «представника» жодної з моделей не існує. Насправді, оборонні установи завжди мають повне об’єднання чотирьох рис, в той час як одна є переважаючою, і, таким чином, є вирішальною для продуктивності, ефективності та громадської думки відносно установи.

 

Моделі оборони

Раціональна модель

Конструкція захисту «Дійсність» – оборонна модель тих країн, які бажають використовувати свої війська для серйозних зовнішньополітичних надбань і готові вести бій та перемагати. Вони намагаються тренувати та наймати воїнів. Для досягнення та підтримання цього, їх бюджети тонко збалансовані між персоналом, обладнанням та діяльністю. Вони обирають лідерів за результатами та потенціалом. Вони швидко реагують на зміни середовища. В результаті, зміни та нововведення для створення умов для якісних перетворень є постійною темою та частиною оборонного мислення, як у воєнних так і у державних службовців. Їх армія завжди готова до розгортання, вони рахують час реагування та готовності в годинах, а не днях або тижнях. Утримання сил, які не можна розгорнути є неприпустимим. Вони прагнуть досконалості в усьому, що вони роблять, і завжди готові перейти до кращої моделі або ідеї оборони. Вони мають сильну керівну політику та координуються і кооперуються з іншими, коли це потрібно, навіть якщо це непросто. Війська зазвичай повністю складаються з професіоналів та використовують волонтерів, які також йдуть на військові операції, тренуються та регулярно роблять фізичні вправи (регулярно – означає щотижнево, а не щорічно або рідше, як в інших оборонних моделях).

Завжди є проблеми з пошуком найвищої якості. Ці країни не завжди добре співпрацюють з міжнародними військами. Причиною цьому є те, що оборонні штаби країн, що використовують таку модель, часто вважають себе кращими за всіх та їх безсумнівний професіоналізм може легко проявлятись як інституційна, воєнна та інтелектуальна зарозумілість. Країни, що використовують цю модель також хочуть зберегти свою політичну незалежність для військових операцій. Це може прискорити їх внутрішній час реагування, але цей внутрішній фокус може зменшити загальний військовий потенціал для операції іншого рівня, хоча й більш повільного, але ширшого та глибшого за своєю організаційною складовою багатонаціонального об’єднання. Бажання надати ефективну здатність для надійного проведення військових операцій та «обожнювання» як політичного, так і в ЗМІ, також може відділити частини, такі як служби розвідки або служби спеціального призначення від головної течії оборонної системи. Це може призвести до несприятливих довгострокових наслідків в широкому діапазоні операційних, моральних, політичних, фінансових та правових питань для країни, оборонної організації та військ у цілому. Національна організація оборони, в результаті, стає незбалансованою.

Раціональну модель непросто підтримувати. Завжди є ризик втратити велику суму грошей, намагаючись на 10%  збільшити ефективність їх використання. Дуже часто багато другорядних організацій з оборони та безпеки також прагнуть досконалості там, де в ній немає реальної потреби, і це також марнує гроші. Постійні високі рівні готовності до операцій можуть створити внутрішнє загострення обставин, що може призвести до воєнно-соціального «мертвого ходу» у вигляді високого рівня витрат та збитків. Політичний клас та вищі посадовці часто прагнуть просування їх воєнної справи, забуваючи, що сили, на які вони покладаються, є людськими. Чим більше такі сили використовуються, тим більше грошей має бути виділено для їх повноцінного забезпечення та підтримки, відпочинку та спорту. Серйозну небезпеку для раціональної моделі створює те, що ці життєво важливі компоненти задля створення гідних умов праці, які насправді лежать в основі людського фактору і змушують цю модель працювати, часто-густо є першими на черзі до виключення з бюджету.

Раціональну модель важко досягти та підтримувати і легко зруйнувати. Але будучи правильно побудованою, це є тільки єдина організаційна модель, яка може надійно забезпечити застосування воєнної сили країни - коли, де і як це буде необхідно.

Емоційна модель

Ця модель є протилежністю конструкції захисту «Дійсність». Ця модель часто стає основною, коли політичне керівництво та міністерства оборони менш досвідчені в фінансах, управлінні та обороні та змушені приймати рішення, спираючись на емоції, аніж на логіку, фінанси та факти. Вона також може переважати у випадку «великої дистанції влади» в країнах, де політична еліта домінує і є занадто сильною для військ, таким чином блокуючи їх нормальний розвиток. В такій моделі політична еліта  не в змозі передати назовні справжній рівень можливостей для оборонної установи, знаючи, що зі сторони військ буде поступливість та задоволення – або ніякого опору – зі сторони громадськості. Таке може статись з різних причин. Політики можуть бажати витрачати гроші деінде в уряді, це може бути фальшива національна гордість, деякі політики можуть вірити в те, що стан речей набагато кращий, ніж він насправді є, або просто безнадійне сподівання заплутати потенційного ворога, роблячи вигляд, що країна здатна на більше, ніж насправді.

Ця модель також має культурні основи, засновані на владі. Вона покладається на політичний вибір генералів та пропорційно слабкі та беззаперечні ЗМІ. Це, зазвичай, симптоми слабкого політичного керівництва в міністерстві оборони та слабких і, можливо, вже політизованих завдань міністерству оборони. Така система ніколи не може бути зручною. Всі налякані, і ніхто не почувається в безпеці, навіть якщо цей страх більше нелогічний, аніж справжній. Але старі звички керівництва та відсутність адекватного сприйняття та усвідомлення реальності так просто не зникають. Політична влада, часто дуже емоційна, бере верх над здоровим глуздом у прийнятті рішень. Керівництво часто засноване більше на здобутті та утриманні влади та розповсюдженні страху, ніж у наданні позитивного управління.

В союзах ця модель може бути утримана тільки шляхом ігнорування існуючих реалій в окремій країні, на які пізніше можуть покладатись політики та війська. Вони або не хочуть приймати дійсність союзника з політичних або соціальних міркувань, або просто не можуть його кваліфіковано оцінити через недостатній досвід.

На захист політичної дійсності можна сказати, що ця конструкція могла б розвинутись з часом на основі базису, на якому колись був створений Варшавський договір; або стати новою демократією, але тоді народ перебуває у системі захисту, яка потребує радикальних змін. Міністри оборони та начальники генеральних штабів, можливо, забажають змінити цю модель, але задля цього недостатньо політичної волі та влади на національному рівні, а також, ймовірно, відсутнє розуміння сучасного управління змінами або ділових якостей, щоб досягти цього.

Але в деяких випадках цей міф нібито добре працюючої оборони залишається, бо політики просто не можуть встояти перед громадськістю. Аналогічно, подекуди генерали та адмірали утримують свої численні війська як обґрунтування свого соціального статусу, або гірше – доходів. Навіть якщо реформи проводяться, нова структура може бути захоплена партією – з робочими місцями, створеними для друзів, аніж для найкращих солдатів – і, таким чином, цілі групи неефективних військових частин та збройних систем зберігаються заради утримання людей, в протилежність раціональній реструктуризації для операційної ефективності, об’єднаній з фінансовою рентабельністю.

Війська, певно, матимуть мало ефективних сучасних можливостей. Щодо готовності, то вони можуть бути в змозі надати обмежені можливості міжнародним військовим операціям, або для невоєнних задач третього рівня, як допомога громадськості під час повеней та снігових заметів «вдома», але вони, ймовірно, ще не скоро будуть спроможні якісно забезпечити реалізацію своїх функціональних можливостей для  оборонної системи. Кораблі стоятимуть в портах, а літаки на землі, техніка старітиме в гаражах, і казарми неухильно псуватимуться в той час, як фінанси надходять кудись ще. Бюджет буде сильно перекошений в сторону підтримання кількості особового складу або утримання великих кількостей корпусів суден або старих літаків. Справжня оборонна діяльність та осучаснення будуть погано підтримуватись. Але це не обходитиме самих військовослужбовців. Вони можуть бути сміливими та здібними (а окремі солдати такі ж вправні як будь-хто і будь-де), але з обмеженими тренуваннями та підтримкою, їх можливості як воїнів погіршуються і зменшуються щорічно. Вони все більше і більше віддаляються від справжнього духу захисту, від таких здібностей як лідерство та бойовий вишкіл, та підтримка громадськості навколо них занепадає.

Модель легко впізнати ззовні за широким розмаїттям діяльностей, які бере на себе міністерство оборони, мало з яких мають хоч якесь відношення до проведення операцій. Міністри оборони багато подорожуватимуть та часто говоритимуть, генерали регулярно тиснутимуть руки перед громадськістю, зазвичай з зарубіжними та акредитованими генералами, міністерство оборони проводитиме численні семінари та писатиме відволікаючі статті на непрофільні теми, ініціативи, та навіть на профільні теми, але завуальовані оманливою красномовністю. Потрібні зміни будуть «вивчені», можливо навіть консультантами високого класу, але потім тихо відкладені. Оборонні академії спрямовуватимуть зусилля на низькорівневе тактичне мислення та дисципліни «м’якої сили» за рахунок «справжніх бойових дисциплін». Відкрита оборонна діяльність буде обмежена, рідко показуючи більше, ніж кілька «спец призначенців» або поодиноких гелікоптерів з високою активністю та шумом, виступаючи на публіку більше, ніж тренуючи.

Таку модель, мабуть, найпростіше підтримувати, і деякі країни продовжували зберігати ці показні паради протягом багатьох років. Коли правда нарешті на політичному та національному рівні це усвідомлюється, тоді єдиним рішенням стають  радикальні зміни у вигляді збалансування бюджету та зменшення його до насправді сталого розміру. Створення видимої активності, гучні розмови перед громадськістю та намагання зробити поступові зміни можуть допомогти на виступах, але ніколи не можуть вирішити справжні, кореневі проблеми виснаженої системи та незбалансованого бюджету. Навіть навпаки – відстрочка зміни цієї моделі подовжує цю очевидну гангренозну агонію, пізніше не залишаючи вибору окрім ампутації. Але з тієї ж причини, що ця зміна потребує сильної та твердої політичної волі, яка була відсутня протягом років, цілком ймовірно, що ця «пародія» триватиме допоки не настане повна недоречність оборони, країна програє війну, або покаже себе з гіршої сторони під час міжнародної військової операції.

Політично-домінантна модель

Політично-домінантна модель є там, де країна використала політичну доцільність, щоб слідувати конкретній, єдиній та довгостроковій моделі національної оборони (але не раціональній моделі, описаній вище). Вона бачить це як те, що найкраще підходить їх культурі, географії, або бюджету. Зазвичай, це засновується на таких конструкціях, як територіальна оборона, військова повинність або сильна залежність від суспільства або резервів. Така модель зазвичай пов’язана із деякими іншими політичними ідеями, як позаблоковість, нейтралітет, тощо. Модель часто спирається на політичне рішення мобілізувати країну до війни з «надією», в крайньому разі створити працюючу оборонну організацію.  Безглуздо очікувати того, що воєнна система, яка може раптом з’явитися за політичним бажанням, одразу ж стане функціонувати ефективно. Незалежно від того, наскільки ретельно та якісно опрацьовуються рішення (переважно планування на папері та накопичення планів дій), й хоча це рідко піддається сумнівам, але є повсюдним. Така масова омана постійно підтримується політичними міркуваннями з тимчасовими горизонтами бачення, рідко вибираючись за межі офісу, в той же час здійснюючи витрати на оборону, які за своїми основними показниками є меншими, ніж це потрібно задля забезпечення оптимального рівня оборонних можливостей.

Так як це політично виправдана конструкція ігнорування реального воєнного світу, рідко має місце ставлення під сумнів або випробування справжніх воєнних можливостей такої системи (доки не настане катастрофа). В більшості випадків, після тривалого періоду, модель розвивається в форму національної «релігії» і просто стає безсумнівною для парламенту, військ, або громадськості. Не зважаючи на те, що система була розроблена як політично-стратегічна конструкція, вона з часом стає «тактичним стрічковим транспортером, що повторюється» з обмеженими операційними або стратегічними можливостями. Для нації, модель здається «чимось добрим», але висловлюючись воєнними термінами, «насправді король-то - голий».

Справжня безпека може насправді надходити від національної політичної позиції, але вона виявиться слабкою, навіть під найменшим натиском, бо фундаментальна оборонна модель є міражем, готовим зникнути при першому ж реальному національному воєнному випробовуванні.

Бюджети в цій моделі зазвичай вкрай перекошені в сторону особового складу, інколи в сторону придбання високотехнологічного обладнання та часто накопичення складів для оборонних резервів, щоб використати їх, коли прийде «страшний ворог». Цей фокус на накопиченні по суті виснажує сили нації сьогодні. Але гроші, які виділяються на оборону рідко направляються задля реально потрібних кількостей боєприпасів для забезпечення достатнього рівня тренування, необхідного для створення належного рівня боєздатності та стійких оборонних можливостей. Час підготовки та надання тренованих та дієздатних військових підрозділів зазвичай занадто довгий для поточного середовища, і в деяких випадках мають місце прояви крайньої безвідповідальності. Через те, що військові підрозділи рідко приймають участь у реальних бойових діях або виконують тренувальні завдання без урахування вимог до проведення сучасних військових операцій, багато аспектів та ключових можливостей будуть або дуже слабкими або взагалі відсутніми. Підрозділи існують на папері, але не насправді. За винятком ініціативних офіцерів, охочих до участі у бойових операціях, переважна кількість офіцерів протягом тривалого періоду рідко проходить навчання в польових умовах, які побудовані на реальності та зосереджені на виконанні спеціальних військово-прикладних вправ у складі підрозділів, які вимагають від них суттєвих  розумових зусиль та психологічної та емоційної стійкості.  Не маючи такого справжнього виклику, більшість офіцерів розвиває навички, більш близькі до вчителів аніж воїнів. Внаслідок цього за відсутності кваліфікованих «воїноподібних» офіцерів, які могли б бути вчителями та наставниками, якість бойових навичок солдатів також стає низькою та обмеженою.

«Прийнявши» таку модель, війська можуть розвиватись одним з двох шляхів. Вони можуть просто стати бездіяльними та незацікавленими в усуненні недоліків, ігноруючи вимоги до створення та забезпечення справжніх оборонних можливостей, служачи більш як вчителі та адміністратори, аніж солдати. З іншого боку, вони можуть використовувати цю модель як «релігію» та за деяких обставинах перетворити її в воєнно-домінантну модель, залишаючи найгірші недоліки моделі, переслідуючи свої власні корпоративні цілі. В обох випадках ті, кому не подобається таке відношення, йдуть. Підтримувана слабкими та не ставлячими критичних запитань ЗМІ, ця модель продовжує існувати, незважаючи на очевидні недоліки. Це, зазвичай, симптоми слабкого політичного керівництва міністерством оборони, підтримуваного слабкими, оманливими та політизованими діями власне оборонного відомства.

В цієї моделі є і винятки, наприклад, коли уряд дозволяє військам розгортатись на міжнародних військових операціях, де процвітає індивідуальна якість. Але таке розгортання часто є символічного розміру та рідко відбувається в зонах проведення інтенсивних бойових дій. Війська часто складаються з абияк зібраних підрозділів із волонтерів, які недостатньо та не належним чином треновані як бійці і як команда. Вони зазвичай нездатні самостійно діяти на бойових операціях та постійно потребують міжнародної допомоги. Така конструкція не надає абсолютно ніякої можливості розвивати інституціональні потужності або організаційну пам’ять для самонавчання та самовдосконалення, що є ключовим принципом ефективного розвитку військової організації, це також обмежує, як спадковість, так і розвиток військової культури та бойових традицій в цілому. Воєнна організація країни сама по собі має обмежену інституційну здатність покращуватись шляхом навчання навіть разом із сучасними можливостями оволодіння новими способами дій, навичками та техніками, але й вона марнується. Частини системи перевіряються та тренуються проведенням операцій. Але що є найбільш важливим – воєнна організація країни в цілому сама по собі ніколи не розвивається.

Гірше за це, в деяких країнах, що показують таку модель, до тих осіб, що виконують міжнародні завдання або їдуть за кордон для отримання професійної військової освіти або служити міжнародними воєнними співробітниками, після їх повернення до них дуже погано ставляться представники «старої школи», і тому вони ніколи повноцінно не реалізуються, і навіть часто носять ярмо ганьби перед громадськістю як найманці. Сучасні військові операції розглядаються як якимось чином відмінні від існуючої політико-військової конструкції оборони, а отже у військовому значенні вважаються неактуальними або недоречними. Справжні воїни з незавершеними кар’єрами рано йдуть у відставку, і від цього страждає вся система.

Головне питання та лінія недієздатності цієї моделі – це залежність від політичного рішення мобілізувати або надати кошти. Таке міркування суперечить всьому попередньому досвіду, логіці та реалізму, бо практика показує, що вибір та прийняття такого рішення були б політично і фінансово неефективними для будь-якого уряду. Зробити це було б рівносильним оголошенню війни на будь-якого ворога, тим самим погіршуючи ситуацію, яка і спонукала таку потребу. Й на додаток, якщо воєнна організація країни і має людський потенціал та мобілізаційні потужності для розширення в розумних часових рамках, як це вимагає модель, цього дуже мало. Навіть якби так і було зроблено, це були б погано треновані установи на тактичному рівні, і більше нічого. Питання, хто годує та підтримує цих солдатів, або хто тепер керує бізнесом в мобілізованій країні здається зручно забутим та ігнорованим всіма, включаючи ЗМІ та оборонні штаби.

Ще раз: ця модель покладається на ігнорування союзниками реалій країни, на яку вони пізніше можуть покластись.

Воєнно-домінантна модель

За такої оборонної моделі війська мають політичну владу або вплив та керують воєнною організацією в своїх цілях. Має місце повна втрата громадянського політичного контролю, і стає надзвичайно важко його повернути. Це може зайняти десятиліття.

Ця модель містить широкий спектр можливих субмодальностей, - від взяття збройними силами федеральної влади до простого створення корумпованого, м’якого і простого життя для військової еліти, або навіть і те і інше. Для того, щоб це відбулося, потрібен політичний хаос, моральне занепадання, або повна втрата політичної волі зі сторони політичної  та громадянської еліти.

Є також менш політичні та більш доброякісні форми цієї конструкції, коли військові зловживають ресурсами для підвищення свого соціального благополуччя за рахунок бюджету оборони. Оборонні установи марнують бюджет, переоцінюючи роботу, створюючи занадто багато генералів, набираючи багато марнотратного персоналу, призначаючи автомобілі та водіїв людям без справжніх оперативних потреб та надаючи надлишкові бюджети, підтримуючи щедрі витрати на курорти, воєнні подорожі та яскраві форми. Офіцери стають лінивими, зменшують кількість важких тренувань та рано йдуть додому під час робочого тижня. Таке може легко статись через правонаступництво слабких міністрів оборони або через державу, що сприймає оборону та безпеку як інтермедію, яка не варта їх уваги. Ця «м’яка» воєнна корупція в якійсь мірі є більш підступною через фасадне уявлення та ставлення політиків та суспільства до оборони країни, що робить цю систему повністю недієздатною та марнотратною. Такий незадовільний стан справ дуже важко бачити і судити людям ззовні, які не можуть знати реальної картини, що насправді відбувається в оборонних структурах.

Часто має місце політична поступливість, коли політики задобрюють військових з допомогою закордонних подорожей, марнотратних військових вечерь, вправ на трибунах та парадів, - все це з мінімумом військового змісту та задумане для догоджання, підлещування та підкупу, і створюючи видимість політичної законності. Також можуть бути сильні зв’язки з «жорсткою» корупцією, коли старші офіцери та представники міністерства оборони змінюють вимоги в сторону дорогих закупівельних програм. Вони отримують політичне схвалення придбання, але з надлишковими коштами, які потім переходять для задоволення особистих потреб представників політичної та військової еліти. Старші офіцери та чиновники часто можуть віддавати сили для роботи над проектами, насамперед, для отримання особистої вигоди.

Коли політична еліта нарешті починає щось робити для того, щоб змінити цю модель, наприклад, коли країна переходить до демократії, залишаючи тоталітарну політичну систему повного симбіозу військової еліти з політикою, – тоді є потреба в повній зміні вищого військового керівництва. Це також означає позбавлення зв’язків з будь-якою колишньою політичною елітою, яка відноситься до оборони, оскільки жорстка корупція створює дуже сильні зв’язки симбіозу. Ті, хто мали владу, вже показали справжніх себе та свої моральні слабкості. В такому випадку, якщо старший офіцерський корпус в кадровому відношенні не замінюється повністю, перехідний період буде затягнутим, можливо на декілька поколінь. Внаслідок жорсткої політичної діяльності неминуче страждають і добрі у моральному відношенню люди. Політикам потрібно бути обережними, щоб не втратити тих, хто не міг робити все правильно через нестачу влади або впливовості, або були під ризиком усунення або навіть смерті.

 Взаємодія між моделями

Жодна країна не може повністю або з легкістю залишатись в рамках однієї моделі, бо зовнішня та внутрішня напруженість, особливо бюджет, завжди тягнутиме всі частини системи в напрямку іншої моделі.

Найважче досягти конструкції реальності, бо здоровий глузд та спостереження показують, що у наш час дуже мало країн з цим справляються. Оборона в більшій частині світу знаходиться ближче до трьох інших моделей з однією або двома країнами, які дрейфують всередині, показуючи заплутаність в своєму політичному напрямку та військовій послідовності. Їх скоріше можна судити за тим, чим вони не є, аніж за тим, чим вони є. Важливо мати на увазі те, що національна організація оборони не обов’язково повністю залишається в одній моделі, але може бути в балансі, створеному з часом між двома або навіть трьома силами, що впливають на різні аспекти установи на різних організаційних рівнях.

Загострення, які потребують змін, чисельні та різноманітні. Війна змушує воєнні організації ставати раціональними дуже швидко – навіть якщо досягнення справжніх військових та організаційних стандартів проходить не один рік. Оборонним союзам також властива тяга до покращення та підвищення ефективності всієї організації; однак і навпаки, перебування в військово-політичному союзі часто послаблює політичну волю та мужність, які небезпека приносить поодиноким націям. Парадоксально, але слабші члени союзів віддаляються від реальності.

Багато країн страждають від невпевнених політиків, які, замість того, щоб розібратись з реальністю, просто шукають  легкого та швидкого вирішення проблеми задля збереження свого обличчя, занадто просто звертаючись до воєнних за порадою «експертів». Єдиним наслідком цього є неминуча зневага до політичного класу з боку військових, яке, якщо це не приборкати політичною силою, інтелектом і чистою політикою, дуже скоро перетворюється на військове панування.

На операційному рівні є фундаментальне бажання багатьох службовців стати професіоналами і словом і ділом, навіть якщо і з гордості. Коли гарні солдати служать в організаційно непрофесійних установах, вони розширять межі, щоб виправити це. Це завжди притягуватиме нереальні моделі в сторону реальних в деяких сферах, але рідко змінюють організацію повністю, бо їх ентузіазм є загрозою для особисто зацікавлених в системі. З іншого боку, зловживання професійними солдатами або наявність готівки часто викликатимуть потребу в більших витратах на соціальну підтримку.

Дійсно, крім моделі реальності, три інші моделі є неоптимальними для країни в політичних та організаційних умовах, навіть якщо вони забезпечують важливі соціальні вигоди. В кращому випадку, вони виконуватимуть вимоги до військових операцій союзу з підтримкою від сильніших союзників. Але в гіршому випадку, вони просто марно витрачатимуть громадські гроші та діятимуть як соціальна служба, політичний «театр», або як прибуткове джерело для симбіотичної військово-політичної корупції.

З точки зору культури, багато націй, здається, не можуть або не хочуть помічати той факт, що керівництво оборонними відомствами та його методи управління, які вони зараз використовують є застарілими та в багатьох випадках абсолютно контрпродуктивними для забезпечення національних інтересів в оборонній сфері. Велика дистанційованість у відносинах між старшими офіцерами і їх підлеглими - які вважалися необхідними для Другої світової війни - стали тягарем для оборони. Ті лідери-герої політики, старші військовослужбовці і керівники оборонних відомств, які досі підписують кожен документ і приймають кожне рішення, самі й стали головною проблемою на шляху до реформ та модернізації. …Вони підтримують оборонну культуру, яка відноситься до сучасних бойових дій, як кінь до сучасної броньованій техніки.

Значення моделей

Ця стаття про оборонні моделі намагається показати, що кожна країна має унікальну модель, яку вона представляє зовнішньому світу, яка складається з комбінації унікальних національних, політичних та військових культур, але так, що вони, зазвичай,  можуть бути впізнавані як панівні в одному з чотирьох квадрантів. Ця модель відображає, як країна думає і як діє. Вона відображає, як та веде політику, але що більш важливо, як вона думає про політику як про ідею, як вона говорить про політику, і як це формує прийняття рішень щодо оборони. Але мовна конструкція та значення в межах кожної моделі є унікальними для тієї моделі і не є такими ж, як у гравців ззовні. Філософ Вітгенштейн називає це розуміння «мовною грою», де дві або більше сторін розмовляють однією мовою, але значення абсолютно різні. Щоб допомогти з розумінням цього, нижче наведено два простих приклади для слів «директива» та «комітет».

Що ця мовна гра робить, так це створює внутрішній світ всередині кожної моделі, де все, що сказано, самостійно виконується, бо мова може бути почута і зрозуміла лише з точки зору країни, яка її використовує. Культура переважає над розумінням. Сторонні люди рідко можуть її зрозуміти, не кажучи вже про відчуття емоцій за словами. В цьому відношенні, щоб допомогти країні змінити модель, зовнішня допомога стає необхідною, навіть незамінною, бо на найвищому рівні системи, єдина мова, яка може і буде використана – це мова, яка показує модель успішною, отже внутрішні зміни стають неможливими. Провести зміни – означає визнати, що вся попередня політична діяльність була провалом, і мова, сама основа мислення, значення та буття, була неправильною.

Тому розуміння моделі та створення організаційного з’єднання, як цього вимагають НАТО та Євросоюз, потребує більше міркування та розуміння, ніж просто колективні вислови про «шляхи вперед». Правда в тому, що після повернення з будь-якої зустрічі в НАТО, люди повертаються із власним розумінням, яке значно відрізняється від показаної мови та ідей, і тоді приймають або відкидають директиви відповідно до того, як мова їхньої власної моделі їх сприймає. «Розумна оборона» НАТО, Європейська оборона та розподіл тягарів – це ідеї, які сприймаються з абсолютно відмінними тлумаченнями, залежно від національної моделі, на яку вони впливають.

Але розуміння того, що є різні моделі та культури і те, що мови тлумачаться дуже по-різному, саме по собі допомагає міжнародному розумінню. Наступна стадія розвитку буде, коли автори створять ряд питань, метод визначення організації національної оборони таким способом, який показує, до якої моделі країна найближча. Таким чином, посадові особи можуть краще розуміти себе і вирішити, де конкретно потрібні зміни. Наступною стадією буде змусити країни визнати, що їх модель, можливо, не слугує в їх найкращих політичних та військових інтересах. Ця задача здається більш складною. Як би там не було, як тільки модель організації оборони виявлена і зрозуміла, це дуже сприятиме рішенням щодо наступних дій.

Висновок

В цій статті не було поглибленого вивчення того, з чого складається гідна оборонна система, бо є дуже багато національних, історичних та культурних винятків, які потрібно брати до уваги. Але є кілька життєво необхідних речей,  які необхідно вирішувати політично всередині будь-якої моделі, якщо оборонна система повинна мати довгострокову життєздатність як національний інструмент.

Першою з них є бюджет, збалансований між особовим складом і обладнанням та діяльністю близькою до того що необхідно та де можна досягти реальних змін. Нерівномірний бюджет завжди веде до втрати здатності до стабільності та створює  потребу в постійних та різких змінах що може стати причиною повернення системи назад у попередній стан.

Другою є потреба у рівності підходів до підготовки вищих і нижчих військових структур воєнної організації. Без цих змін, жодної сучасної військової силі не вдасться досягти необхідного рівня бойової ефективності, результативності та психологічної стійкості для вирішення складних завдань в умовах непередбачуваних змін і швидко мінливих ситуацій. Ця зміна особливо складна з точки зору культури для всіх вищих та старших офіцерів, але вона має бути пройдена.

Третьою є те, що професійні війська всіх категорій та всі організації (особливо міністерства оборони) мають використовувати кожну секунду своєї повсякденної діяльності для забезпечення повноцінного тренування і підготовки військ, якщо вони хочуть досягти світових стандартів або рівня стандартів потенційних ворогів. Час і гроші, витрачені на будь-що непрофільне – витрачені небезпечно.

Приклади різного значення термінів залежно від моделі оборони

 Розуміння поняття «політика»

У раціональній моделі – спільна узгоджена позиція щодо стратегічного розвитку системи оборони для максимальної політичної і військової вигоди.

У політично-домінантній моделі – прийняття рішень, які отримують максимальну довгострокову підтримку суспільства і нібито забезпечують впевненість у системі національної безпеки, навіть якщо цьому немає жодного підтвердження.

В емоційній моделі – прийняття короткострокових рішень щоб скласти враження, що система оборони і старші посадові особи діють ефективно, навіть якщо такі рішення є шкідливими в довгостроковій перспективі.

У воєнно-домінантній моделі – всі рішення приймаються для максимальної користі самих військових, а не для країни, якій вони служать, хоча публічно цьому може бути знайдене виправдання.

 Розуміння поняття «комітет»

У раціональній моделі - група експертів та відповідальних осіб, які співпрацюють для пошуку шляху до найкращого результату для системи оборони і для країни в цілому.

У політичній моделі – засідання, на якому підтримується уже прийняте політичне рішення.

В емоційній моделі – можливість для чиновників уникнути особистої відповідальності, а також долучитися до найпростішого й найпопулярнішого курсу.

У військовій моделі – збори, на яких старші офіцери нібито приймають рішення та забезпечують колективну відповідальність за незаконні дії.

Ця стаття в жодному разі не закінчує наукову дискусію, а лише її відкриває. Автори зробили спробу внести певну ясність в цю складну і малодосліджену сферу військового та публічного життя.

 

Глен ГРАНТ, провідний фахівець Центру цивільно-військових відносин ВМС США (Університет імені Святого Джона, Йорк, Великобританія),

у співавторстві з Владіміром МІЛЕНСКІ (Центр цивільно-воєнних відносин, Монтеррей, США)