Комментарии
06 апреля 2015 11:47

Володимир СОЛОВ’ЯН: «ПЕРСПЕКТИВИ ЧЛЕНСТВА УКРАЇНИ В НАТО НА ТЛІ КОНФЛІКТУ ЗАХОДУ І КРЕМЛЯ»

Нещодавно минула річниця анексії Криму. Світова спільнота в ці дні підбивала підсумки року, прожитого в умовах нівеляції норм міжнародного права, які з часів Другої Світової війни вважалися непорушними.

Наразі процес переосмислення місця і ролі Росії в системі глобальної безпеки генерує в європейських та заокеанських експертних колах більше дискусій аніж точок порозуміння. Основне питання полягає у визначенні української кризи в глобальному вимірі.  Нинішня конфронтація з Кремлем - це свідчення чергового етапу холодної війни чи принципово нове явище? Єдиної відповіді поки що немає.  Разом із тим, ця дилема має стратегічне значення для України, адже від результатів її вирішення залежатиме не лише стратегія, яку обере Захід на найближчі роки, але й те, яким буде вікно можливостей для інтеграції України в атлантичні структури.

Сучасна геополітика часто описує структуру світу, в якому ми живемо, через термін «стратегічне партнерство». З часу розпаду біполярної системи, це словосполучення лягло в основу стількох угод, що стало своєрідним кодом міжнародних стосунків. При цьому важко зрозуміти його практичне значення. Насправді, кожна держава має власні інтереси, а відтак, трактує своє «стратегічне партнерство» по-своєму. Таку хитку конструкцію Захід до останнього часу утримував завдяки монополії  на «жорстку силу» та взаємодовірі з ключовими регіональними гравцями.

Але дії РФ порушили цей геополітичний алгоритм. І справа тут не стільки в анексії Криму чи агресії на Донбасі. Найтяжчим ударом виявився підрив Росією базових принципів довіри. Нині Кремль цілком непрогнозований у своїх діях. Ніхто не в змозі передбачити наступний крок Путіна, як і реакцію на ті чи інші контрзаходи Вашингтону та Брюсселя.

Тому, зваживши усі можливі ризики, Захід поставив собі за мету локалізувати конфлікт навколо України, а санкційною політикою  максимально послабити позицію Росії. Одночасно, політичні центри Європи і США єдині в своєму  бажанні дистанціюватись від будь-якого втручання у воєнні дії на сході нашої держави. Яскравий приклад – епопея із наданням Україні летального озброєння. Ця тема стала центральною в публікаціях і коментарях американських експертів стосовно  України. Деякі з них, виправдовуючи вагання Білого дому, засвідчили симптоми мислення у дусі холодної війни з її поділом світу на сфери впливу.

У той же час, американські парламентарії виявили більше готовності піти на зустріч Києву. 24 березня нижня палата Конгресу схвалила резолюцію, що закликає Президента США  направити в Україну летальну зброю. Однак це зовсім не означає, що тепер Білий дім зважиться на такий крок. В  адміністрації Барака Обами панує переконання, що Росія може відіграти важливу роль у переговорах щодо іранської ядерної програми. Від її результатів значною мірою залежить успішність боротьби міжнародної коаліції з терористичною Ісламською державою (ІД).   Остання становить пряму терористичну загрозу для США.  До того ж, після військової операції, яка проводилась в Іраку з 2003 по 2011 роки, забезпечення миру в цій країні  – одна з першочергових цілей зовнішньої політики Штатів з огляду на послаблення міжнародного престижу Америки.

Отож, як бачимо, незважаючи на всі декларації «стратегічного партнерства», на яких досі будувались відносини України з євроатлантичною спільнотою, жертвувати власною безпекою і добробутом заради нас ніхто не поспішає.   Правлячі кола США та ЄС діють у дусі практик свого старого «винаходу» - Realpolitik, концепції так званої «реальної політики».

В таких умовах єдиною можливістю для України зберегти свою суб’єктність на міжнародній арені залишається  посилення  зусиль у напрямі інтеграції в структури НАТО. На зміну Будапештському меморандуму має прийти реальна гарантія безпеки України. Вона одна. Це п’ята стаття Північноатлантичного Договору.

Нещодавно генсек Альянсу Єнс Столтенберг у відповідь на питання про перспективи членства України в НАТО відповів: «це питання, яке повинна вирішувати Україна, - чи буде вона подавати заявку. Якщо подасть, ми вивчимо її таким же чином, як ми вивчаємо заявки від будь-якої іншої країни". В самій Україні ці слова багато хто сприйняв мало не як зелене світло від керівництва Альянсу. Але насправді наразі доводиться констатувати повну відсутність консенсусу серед країн-членів НАТО щодо можливості України поповнити ряди учасників блоку.

Українське керівництво, в свою чергу, не продемонструвало жодної чіткої стратегії досягнення такої мети. На сайті МЗС значиться, що нині триває розробка «нової національної системи координації співробітництва України з НАТО з урахуванням рішення Саміту Комісії Україна-НАТО щодо подальшого поглиблення Особливого партнерства України з Альянсом та на виконання Указу Президента України від 24 вересня 2014 року «Про Рішення Ради національної безпеки та оборони України від 28 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності».  Та хід переговорів з російською стороною, навпаки, засвідчує готовність  української влади виставити єдину (і останню) можливість забезпечити міжнародний рівень безпеки на аукціон великих держав. Відтак, поміркований оптимізм може вселяти лише сам факт того, що високопоставлені чиновники організації обмовились на тему членства України в НАТО після довгих місяців мовчання.

Окрім очевидної пасивності в цьому питанні українських і західних еліт, експерти виділяють ще цілий ряд перешкод на шляху України до НАТО. Більшість цих бар’єрів виросло за останній рік.  Зазвичай можна почути про невирішений територіальний конфлікт і загрозу повномасштабної агресії Росії. Насправді, перший аргумент є несправедливим, адже в 1974 році член НАТО Туреччина анексувала територію Північного Кіпру, а Турецька Республіка Північного Кіпру досі залишається невизнаною іншими учасниками Альянсу. Щодо позиції Москви, то її прогнозувати дійсно складно. Однак перебіг війни на Донбасі переконливо засвідчив, що подальша інтервенція Росії становитиме більшу загрозу для неї самої, ніж для України.

Зважаючи на такі суперечливі оцінки Заходом перспектив членства нашої країни в НАТО, ЦДАКР вирішив з’ясувати думку провідних експертів Європи та Америки.

Юліан Кіфу, президент Центру раннього попередження  та запобігання конфліктів (Румунія, Бухарест) наголошує на першочерговості реформування оборонного сектору України:  «Давайте поглянемо на перспективи членства України в НАТО. В першу чергу, ми маємо відповідь, озвучену на саміті НАТО в Бухаресті, про те, що Грузія і Україна можуть стати членами блоку. З іншого боку, у нас є заява президента Франції Фансуа Олланда, зроблена перед переговорами у Мінську, що Україна не буде членом НАТО. Олланд не може говорити від імені НАТО, однак, усі рішення в Альянсі приймаються одностайно. Тож на цей момент цілком можлива співпраця, але членство – ні.

Нам потрібна справжня реформа в безпековій сфері України, для того, щоб мати тверде підґрунтя для співпраці. Наступний крок, на мою думку, -  дебати про озброєння української армії.  Гадаю, знадобиться близько 2-х років для реформи сектору оборони України і принаймні 10-12 місяців, щоб переозброїти українську армію. Для цього потрібен час, політична воля і чітке усвідомлення того, що у цій війні є не лише дві сторони -  Україна і Росія.  Це увесь західний світ і його демократичні цінності з одного боку, і  Росія, з її авторитарним підходом, переглядом світового устою, порушенням усіх правил і зобов'язань, узятих на міжнародному рівні».

Експерт Центру Вільсона (США, Вашингтон),  Майкл Кофман, більш обережний у своїх оцінках можливого поглиблення співпраці України і НАТО: «Україна продовжує бути важливим партнером НАТО  в рамках програми «Партнерство заради миру». Можуть бути впроваджені певні невеликі структурні зміни у співпраці України і НАТО для допомоги в забезпеченні безпеки України. Але, на мій погляд, кожна країна буде визначити рівень своєї залученості до такої співпраці відповідно  її інтересів. Загалом, я не передбачаю якихось  серйозних заходів НАТО і всієї європейської безпекової системи відносно співпраці з Україною.  Подальше розгортання ситуації в такому руслі, за умов відсутності якісних змін всередині України, зменшуватиме число країн, зацікавлених у допомозі вашій країні без відповідних гарантій».

Корнелій Какачія, політолог, професор Тбіліського державного університету вважає, що Україна має альтернативний шлях – Балто-Чорноморський союз: «Я думаю, беручи до уваги, що Україна за часів Януковича втратила час щоб відстояти свої амбіції щодо вступу до НАТО, на даний момент дуже важко говорити про чітку перспективу щодо членства. Однак, є інший, цілком  реалістичний варіант для України.  Це нові ініціативи регіональної безпеки, у яких могли би брати участь такі країни-члени НАТО, як Польща, країни Балтії, Румунія, а також країни не члени НАТО -  Молдова та Грузія для належного вирішення проблеми регіональної безпеки. Звичайно, новий формат повинен бути узгоджений у тісній координації з керівництвом ЄС і НАТО. У рамках реалізації безпеки в Балто-Чорноморського простору саме Україна може зіграти важливу роль».

Іржі Шнайдер, старший науковий співробітник Празького інституту досліджень проблем безпеки нагадує про існування формату Комісії Україна-НАТО (NATO Ukraine Commission (NUC)), що повинно бути повністю використано в якості основного формату співпраці. Окрім того, «присутність консультантів НАТО, встановлення контактів з Інформаційним бюро НАТО в Києві, а також двосторонні  домовленості між Україною та державами-членами НАТО відкривають хороші перспективи для української сторонни», -  резюмує експерт.

Польський політолог, член Європейського інституту в Лодзі, дослідник Європейського центру Натоліні, Пшемислав Зуравський вел Граєвський, виділяє ряд кроків на шляху України до НАТО:

«На даний момент, членство в НАТО для України  неможливе. Насамперед, через відсутність волі з боку Альянсу. При цьому немає ознак того, що ситуація може змінитися у передбачуваному майбутньому. Справа в тому, що Україна фактично перебуває у збройному конфлікті з Росією і це, звичайно, має значення для НАТО. Однак, свого часу, ні поділ Німеччини на ФРН і НДР та проблема Західного Берліну, ні відсутність демократії в Туреччині не стали на заваді прийняттю цих держав до блоку. Внутрішні проблеми України та її війна з Росією - більш істотні обставини, але не визначальні.

Україні слід офіційно оголосити про своє бажання вступити до НАТО і намагатися розвивати двосторонні та багатосторонні стосунки з групою країн, що сприяють їй, або перебувають у конфлікті з Росією (США, Канада, країни Скандинавії, Польща, Прибалтика, Румунія, Австралія). Військове співробітництво України з вказаними країнами має сконцентруватися на:

1. Співробітництві в навчанні на території України.

2. Досягненні  постійної присутності бойових одиниць НАТО на території України в областях де є ризик російської агресії. В даний час це мета, яку важко досягти, зважаючи на велику територію на яку поширюються  військові дії. Можна, однак, обмежитись утворенням міжнародних миротворчих місій НАТО для запобігання створення  Росією нових фронтів.

3. Матеріальній допомозі, в  постачанні зброї і військового озброєння для ЗСУ та батальйонів Національної Гвардії.

4. Також, Україна повинна запропонувати власний досвід щодо методів боротьби, які  використовує Росія у якості матеріалу для військових досліджень в аналітичних відділах НАТО.

Томас Янелюнас, політолог,  завідувач кафедри Інституту міжнародних відносин і політичних наук Вільнюського університету зазначає, що Заходу не варто знімати з порядку денного питання членства нашої держави в НАТО:

«Було б великою помилкою прийняти вимоги російського режиму: піти на те що Україна залишиться на позиції  нейтралітету і навіть не розглядатиме можливість інтегруватися в ЄС і НАТО. Таке умиротворення Росії автоматично призведе до ще більш агресивної позиції Кремля.

Зараз першочерговим завданням має бути допомога Україні чинити опір і захищати свою територію, стабілізувати політичну ситуацію і власну безпеку. Сильна підтримка з боку НАТО, в тому числі військова допомога зброєю, повинні бути найбільш затребуваним рішенням. Навіть якщо ситуація призведе до де-факто розділення України на сепаратистські регіони і «головну» Україну, це було б  меншою загрозою для системи безпеки всієї Європи, ніж втрата України як суверенної країни».

Досвід прибалтійських держав згадує Альварас Медалінскас -  латвійський політичний і громадський діяч: «Перед самітом НАТО в Мадриді (в 1999 році ), ніхто серйозно не розглядав можливість приєднання Латвії, Литви та Естонії до блоку. Але ми не стали залучати весь світ до дискусії. Ми просто проводили реформи, які були необхідні для вступу до НАТО. Тож якщо Україна виконає своє домашнє завдання, перспектива членства стане цілком реальною».

Отож, опитування експертів черговий раз підтверджує твердження, що наразі Захід не готовий  взяти на себе повну відповідальність за Україну, включивши її до НАТО.  Опитані ЦДАКРом експерти відзначають широке коло можливостей, якими нам варто скористатися для реалізації атлантичної перспективи. Це співпраця в рамках наявних форматів, лобіювання поставок військових технологій, реформування вітчизняного ОПК тощо. Разом із тим, ключовим меседжем залишається твердження про те, що майбутнє України в її руках. Лише послідовно відстоюючи національні інтереси можна зламати стереотипи про належність нашої держави до чужих сфер впливу.   

 

Володимир СОЛОВ’ЯН,

 Експерт ЦДАКР з питань зовнішньої політики