Комментарии
02 февраля 2015 11:35

Януш ОНИШКЄВІЧ: «РОСІЯ ПУТІНА – ІМПЕРІЯ, ЯКА ПРАГНЕ БУТИ ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ»

 

Події останнього року вкотре актуалізують запитання: що таке Росія президента Путіна та якою країною вона прагне бути? Запитання не нове і відповідь на нього також не проста. Якось Черчілль сказав, що Росія це «енігма, загорнута в загадку».

Після періоду безладу та невизначеності, який дуже часто асоціюють з правлінням Єльцина, все-таки можна було сподіватися на те, що Росія стане менш таємничою і зловісною та почне перетворюватися у більш передбачувану країну на внутрішній та зовнішній аренах. Також присутніми були сподівання на те, що Росія прийматиме систему цінностей, що наблизило б її до країн демократичного Заходу. Доказом на існування схожих сподівань були концепції єдиного політичного простору «від Ванкувера до Владивостоку», а також угода між Росією та ЄС, в якій було визначено широкий спектр близької співпраці як в економічних та суспільних сферах, так і в секторі безпеки та зовнішній політиці. Ряд дуже впливових особистостей пропонували навіть прийняття Росії в НАТО.

В свою чергу, Європейський Союз сприймався Росією як основний партнер для створення противаги США, Китаю, який нарощував силу, та інших азійських держав. Основою такого мислення для Росії було переконання, що в суперництві зі США, ЄС доведеться шукати підтримки в Москві. В Росії вважали, що у Європи більше спільних політичних та економічних інтересів з Росією, ніж зі США – хоча б тому, що американська та російська економіки гостро конкурують, а російська економічна система доповнює європейську.

Переконання про високу привабливість російської економіки для ЄС укріплювалося відчуттям її могутності. Росіяни вже забули пертурбації 1998 року, коли єльцинська Росія постала перед проблемою дефолту та мусила девальвувати рубль, а рівень реальних прибутків населення знизився на більш як 30%. У 2006 році в російському експертному середовищі домінувало переконання, що за правління Володимира Путіна Росія скоро перетвориться в одну з найбільших економічних сил, рубль буде глобальною резервною валютою, а Москва одним з основних фінансових центрів світу.

Проте, 2008 рік приніс різке протверезіння. Хоча спочатку здавалося, що з періоду кризи, яку викликали негаразди на фінансових ринках, Росія вийде сухою, то потім виявилося, що падіння російського ВВП є найбільшим серед усіх держав G-20 і його масштаби навіть перевищують проблеми в особливо постраждалій Греції. Надії на стабільний та швидкий розвиток на зразок Китаю розвіялись, також зникло переконання про недалеку перспективу посідання Москвою належного місця серед ключових економічних центрів світу.

Більш того, подальший розвиток ситуації не налаштовував на оптимізм. Попри високі ціни на нафту та газ, економіка Росії демонструвала прояви тривалої стагнації. Водночас, діючий вже тривалий час неформальний договір Володимира Путіна з суспільством: «я Вам забезпечую стабільне та швидке зростання рівня життя, а Ви не втручаєтесь у справи влади», опинився під загрозою зриву так, як це сталося в Україні. Загрозу можна було нейтралізувати лише шляхом мобілізації російського суспільства навколо іншої ідеї – знову великої та могутньої держави, яку поважають у світі. 

В цьому контексті у 2008 році Росія отримала новий, важливий політичний досвід. Проведена війна з Грузією показала, що Захід не схильний до рішучих кроків щодо Росії та заплющить очі на перевірену (особливо в Абхазії) російську концепцію превентивної війни, а також практику «відкушування» окремих територій та прив’язування їх до себе. Свідченням цього була хоча б американська політика «перезавантаження», яку в Москві сприймали, як підхід «бізнес, як завжди».

Також не збулися російські надії на побудову величі Росії завдяки статусу «повного» партнерства з НАТО та ЄС. Для Москви це означало б отримання права вето щодо ключових питань зовнішньої, економічної та безпекової політики ЄС або НАТО.

Таким чином, амбіції Кремля щодо повернення позиції глобального гравця та одного з «центрів впливу» за допомогою особливого партнерства з ЄС та США, яке Москва розуміла по своєму, так і залишились лише амбіціями. Для Кремля неприпустимими були висловлювання видатних західних політиків, що Росія є всього на всього «локальною імперією». Щоб «встати з колін» та повернутися на світову сцену в ролі ключової глобальної держави Кремлю довелось шукати іншого сценарію.

Якщо не можна забезпечити собі прихильності населення лозунгом «багатійте!», треба його здобути іншою ідеєю – ідеєю величі Росії.

Проте, якщо Росії не вдається стати ключовим елементом європейської архітектури, виринає запитання про її роль в світі та про побудову системи, де б Москва відігравала домінуючу роль. Більше того, сама система мала б бути настільки міцною, щоб забезпечити Росії місце одного з «центрів впливу». Іншими словами, йшлося про відтворення (за інших обставин) позиції, яку мала Росія за часів Радянського Союзу. Разом з тим, для цієї політичної конструкції слід знайти справді інше від комуністичної ідеї обґрунтування. 

І таку ідею Росія президента Путіна знайшла у вигляді дещо модифікованих та відомих ще з царських часів концепцій щодо ролі Росії та її історичної місії.

Принципи, на яких побудована політична система Росії, найчіткіше описав царський міністр С.Уваров: самодержавство, православ’я та національність. А місією Росії називав не лише «збирання» всіх слов’янських земель, але також захист православних, де б вони не знаходились. Самодержавство означало домінування держави, яку ототожнювали з царем.   Таким чином, єдині реформи про які можна було говорити - це реформи, введені «з гори». Кожна ініціатива «з низу» не співпадала з основною системною ідеєю – самодержавством.

Згідно з цією концепцією, Росія є правовою та ідейною спадкоємницею Візантії, депозитаркою його традиційних цінностей – православ’я. На відміну від збоченої та викривленої раціональністю християнської віри Заходу. З цього випливала особлива роль Росії, як бастіону єдиної автентичної цивілізації, яка базується на тривалих цінностях. Вона відрізнялася від «прожертої  розпустою та безсором’ям знань», а також зв’язаної правовим легалізмом західної цивілізації. І завданням Москви є не лише захист своєї цивілізації, але в першу чергу її поширення, зокрема через імперську політику. До речі, звідси народилося переконання про дволику поведінку Польщі, яка виявившись слабшою, не була готова визнати, що це саме Росія має виконувати історичну місію об’єднання слов’янських земель та «злиття усіх слов’янських рік в російське море». 

Переконання про винятковість російської цивілізації та неможливість її раціонального розуміння відображалося в різноманітних текстах, з яких найчастіше посилаються на короткий тетраптих Тютчева з початку ХХ століття. Тютчев чітко говорить, що розумом Росію зрозуміти не можна так само, як виміряти її якоюсь об’єктивною міркою, - Росія настільки виняткова, що може бути лише об’єктом віри.

Сьогодні, дивлячись на політику Росії Володимира Путіна, не можна не помітити певних аналогій з царським періодом. Концепція «контрольованої демократії», яка на практиці означає все більшу концентрацію влади, знищення громадянського суспільства з повним контролем судів та ЗМІ (особливо електронних) та зростаючу тривогу перед всілякими низовими рухами, дуже схожа на царське самодержав’я.

Проте сьогоднішня Росія має певну нову рису. Не буде перебільшенням парафраз відомого старого прислів’я про колишню Пруссію, що «це не є держава, яка має армію, а держава яку має армія». Й так, як помітив Адам Данієл Ротфельд, путінська Росія також «не є державою, яка має спецслужби, проте, спецслужби мають державу». Достатньо нагадати оцінку відомої дослідниці російської еліти Ольги Криштановської з Російської Академії Наук, яка стверджує, що 77–78% еліти теперішньої російської влади певною мірою пов’язана зі спецслужбами.

Також повертається державна роль православної церкви, хоча ніхто не сумнівається, що вона повністю контролюється владою. Однак церква необхідна для відновлення зв’язків між усіма православними та створення міфу «Русского мира» - світу зовсім іншої цивілізації, яка базується на традиційних, забутих або відкинутих Заходом цінностях, світ, який путінська Росія має захищати та об’єднувати. Деякі більш радикальні ідеологи, як наприклад, Олександр Бовданов з Московського університету, стверджують навіть, що «визнаючи цивілізаційне підґрунтя конфлікту Росії з Заходом, ми маємо намагатися знищити Захід в теперішньому вигляді як цивілізацію».

Отже, Росія повертається до своєї імперської традиції. Змінилася лише мова російської політичної дискусії. Як слушно зауважив Олексій Арбатов «термін «імперіалізм» втратив своє негативне значення та часто отримує героїчне звучання». Об’єднання «Русского мира» не завжди мусить означати чергові анексії, може обмежуватися втягуванням все нових країн та просторів до основної структури, яка забезпечує Кремлю домінування - свіжого та формально створеного Євразійського союзу. Союз має бути якщо не новим «Русским миром», то його природним розширенням, оазою іншої автентичнішої та незахідноєвропейської цивілізації. Також це має бути дуже сильним підкріпленням позиції Росії, яке дасть змогу досягти рівного статусу зі США та ЄС. Дехто вважає, що Євразійський союз має навіть запропонувати членство таким країнам, як Греція, Болгарія чи Кіпр, оскільки їхня православна культура робить їх природними елементами нової політично-цивілізаційної архітектури.

Територіально величезна та з численним населенням Україна має для цього нового імперського проекту абсолютно ключове значення. Як не як, це Київ - «мать городов русских», а для Путіна українці є російською етнічною групою, які розмовляють на одному з російських діалектів. Їхня держава - це тимчасова аберація, а справжнє (бо православне) християнство було введено хрещенням Русі в Криму.

Історія любить повторюватися. Кажуть: першого разу вона є драмою, а вдруге - фарс. Однак поточний розвиток ситуації в Росії примушує поставити під сумнів правдивість цього прислів’я. Історія повторюється – це правда. Проте, другий раз, за яким ми спостерігаємо, це не фарс, а абсолютна драма, може навіть трагедія. Бо існує загроза, що на фоні наростаючої економічної катастрофи, пов’язаної з падінням цін на нафту та західними санкціями, у владних середовищах путінської Росії може з’явитися ідея «втечі вперед» та переходу до чергового етапу об’єднування «Русского мира» так, як це сталося з Кримом. Анексія забезпечила президенту Путіну неймовірну популярність. Так само, як генералу Гальтерьєрі – лідеру аргентинської хунти – величезну популярність забезпечила інвазія на Фолкленди в 1982 році. Проте, у випадку з Гальтерьєрі ця ейфорія не тривала довго...

Україні та українцям слід допомогти якнайбільше не лише тому, що вони мають право на збереження своєї територіальної цілісності, але також й тому, що мають право на самостійне визначення свого місця в Європі та світі. І звичайно, йдеться не лише про Україну, а й також про Росію. Бо, на щастя, Путін не є всією Росією так само, як Гальтерьєрі не був всією Аргентиною. Однак його також треба зупинити, а зробити це можуть лише українці...

 

Януш Онишкєвіч, радник міністра оборони Республіки Польща

(переклад – Павло Кост, член Експертної Ради ЦДАКР)