Поиск по сайту:
Комментарии
18 сентября 2014 11:29

ЯНУШ ОНИШКЄВІЧ: «ДОКТРИНА ПУТІНА»

 

Коли шість років тому, спалахнула війна Росії з Грузією, очі усіх були прикуті до того, що відбувалося в районі Південної Осетії. Там почався «гарячий» етап конфлікту, спровокований обстрілом Цхінвалі грузинською артилерією. Саме такий перебіг подій дав російській стороні аргумент для виправдання початку військових дій, які призвели до появи російських бронетанкових підрозділів аж у передмісті Тбілісі. 

Проте непоміченим залишилось те, що відбувалося в іншому, географічно відокремленому від Південної Осетії регіоні – Абхазії. Цей анклав, який принаймні формально становив частину Грузії, не став територією, на якій мали місце події, схожі на осетинські. Там зберігався, хоч і холодний, але все ж таки мир. Тим не менш, на цю частину грузинської території також наїхала російська армія. Було відправлено десантні війська, знищено грузинські кораблі, портову та військову інфраструктуру не лише в самій Абхазії, але й також на інших прилеглих грузинських теренах.

Отже, якщо реакцію Росії в Осетії можна спробувати якось пояснити – принаймні принципами, а не масштабами агресії, - то у випадку з Абхазією та іншими західними регіонами Грузії не може бути навіть натяку на виправдання. Це була в чистому вигляді превентивна війна. Тобто така, в якій йдеться про випереджувальне послаблення потенційного, а не актуального противника або про загарбання частини його території саме під таким приводом.

І коли декілька років потому, в стосунках з Росією було проголошено славнозвісне «перезавантаження», могло скластися враження, що Сполучені Штати визнають те, що відбулось в історії, до якої немає приводу повертатися. Таким чином, Москва могла зробити висновок, що такі дії, як у 2008 році, міжнарожна спільнота буде терпіти, а право Росії на ведення превентивних війн буде визнано.

Як відомо, у роки холодної війни дотримувались тзв. Доктрини Брежнєва. Вона полягала в тому, що питання соціалістичного устрою не є внутрішнім питанням кожної країни, а Радянський Союз може нікого не запитуючи проводити збройні інтервенції, щоб цю систему захищати. Не зважаючи на територіальну цілісність або право кожної країни на самостійне визначення своєї політичної системи. Демонстрацією цієї доктрини були військові вторгнення в Угорщину та Чехословаччину, а також численні погрози, хоча б на адресу Польщі у 1980 році.

Сьогодні ми є свідками народження схожої доктрини. Офіційно проголошеним виправданням для військової інтервенції в Криму було вигадана загроза для безпеки осіб російської національності, які живуть на цих територіях. І жодного значення не мав той факт, що не було жодних доказів, які б підтверджували існування такої загрози – достатньо було односторонньої оцінки Росії, що така небезпека може з’явитися, в зв’язку з чим виправданими є, так само, як в Абхазії, превентивні дії за підтримки армії.

Отже, зміст нової доктрини Путіна - це прийняття принципу, що обов’язком Росії є захист інтересів етнічних росіян з застосуванням військ, якщо тільки Росія визнає, що ці інтереси є або можуть бути під загрозою. А для такої інтервенції міжнародній спільноті непотрібно визнавати цих небезпек – достатньо одностороннього рішення лише Росії. Також неважливим є - чи ці загрози ставлять від сумнів існування народу, як це було у випадку з Косово, чи вони значно меншого масштабу. Особливо, основним правом меншини, яка підлягає захисту з боку Росії, є право російської меншини до територіальної сецесії та приєднання до Російської Федерації. Останнім часом видно навіть тенденції до розширення дії цієї доктрини на випадки, коли може йти мова вже не про приєднання до Росії, а про сецесію навіть необов’язково російськомовних груп населення з метою вступу до контрольованого Росією Митного союзу, а в недалекому майбутньому - Євразійського союзу. 

Прийняття цієї доктрини повністю порушує стабільність всього євразійського простору. Достатньо нагадати про існування значних російських меншин в таких країнах, як Казахстан, Білорусь, Молдова, Латвія, Естонія – цей список можна продовжувати. Тому нічого дивного в тому, що таке виправдання агресії проти України та загарбання Криму не буде сприйматися не лише політичними союзниками Росії з країн СНД, але навіть Китаєм. Також колосальна підтримка для резолюції Генеральної асамблеї ООН, яка не визнає легальність кримського «референдуму», є дуже красномовною.

Дії Росії, що випливають з цієї доктрини, яка у відкритий спосіб порушує міжнародне право, а також підписані Росією міжнародні договори та публічні заяви, дають повні підстави для трактування Росії, як «країни-ізгоя» (rogue states). Додатковим виправданням такого трактування Росії може бути також брутальний грабіж, свідками якого ми є в Криму, що полягає не лише в поглинанні українських підприємств та нерухомості, а й також в загарбанні всього обладнання військових частин, розташованих в Криму.

Коли відбувалося об’єднання Німеччини в 1989 році, ніхто навіть подумати не міг, щоб від базованих на території колишньої НДР частин російсього війська вимагати залишити все обладнання та евакуювати лише особовий склад армії та їхні сім’ї. Чи не видається ситуація з виведенням українських військ з Криму, навіть з точки зору Росії, схожою?

А кожен випадок загарбання силою корабля українських Військово-Морських Сил згідно з міжнародним правом є не лише актом пірацтва, але також і окремим актом аргесії, оскільки кожен корабель це частина території держави, до якої він належить.

Що в такому випадку можна зробити з «країною-ізгоєм», яка не просто існує в Європі, але ще й володіє значним економічним та, в першу чергу, військовим потенціалом, в т.ч. великими засобами ядерної зброї? Єдиний вихід це утримування каналів комунікації при одночасній побудові економічних, політичних та війскових стримувань задля унеможливлення повтору кримського сценарію в майбутньому. Водночас, необхідно укріплювати трансатлантичні зв’язки, особливо в сфері безпеки, в т.ч. енергетичної, а також інтенсифікувати інтеграційні процеси в рамках Європейського Союзу, в першу чергу на просторі Спільної зовнішньої політики та безпеки. При цьому не можна забувати про статтю 42 Лісабонського договору, яка говорить про те, що «якщо країна-член стає жертвою агресії спрямованої проти її території, решта держав мають обов’язок негайно прийти на допомогу всіма силами, які є в їхньому розпорядженні».

Велику мрію про Європу як стабільний континент з динамічними механізмами співробітництва та все більшою взаємною довірою потрібно на якийсь час відкласти на полицю. До тих пір, поки політичні лідери Росії не дійдуть висновку, що майбутнє їхньої держави пов’язане не з авантюрною, імперською політикою «країн-ізгоїв», а зі співпрацею й дотриманням норм міжнародного права та цивілізованих політичних звичаїв.

 

Януш ОНИШКЄВІЧ,

радник міністра оборони Республіки Польща

(переклад – Павло Кост, член Експертної Ради ЦДАКР)